як Ван Гог пломенів на картинах
так і слово моє на межі
чи невже тільки наша провина
що не втримати те у душі
що просочується все назовні
хоч тримай ти його не тримай
із тілесно-живої безодні
безупинне як з гірки трамвай
не таке як всі хочуть
незвичне
як для критики ніби воно
і чимраз суб’єктивно граничне
як дитяче й забуте давно
та моє із Ван Гогом сьогодні
повнолітнє немов «Черевики»
хто з красою такою не згоден
видно розмір йому завеликий
але ні я вже бачу
ходою
що її не впізнати не можна
наближається стріча з собою
що чекає на всіх і на кожного
і гляди може бозна-де
потім
та бодай через кілька століть
в позолоті чи не в позолоті
і мій стовпчик на стінці стоїть
поряд «Міст Ланглуа» і «Дорога…»
і котрась із нескошених трав
і моя невловима тривога
що цей світ як Ван Гог хтось приймав
***