Ми завжди думками повертаємося в минуле. Навіщо?
Щоб згадати як там було страшно. Одна із відповідей на одвічне питання. І коли ти стоїш в темній кімнаті в тебе лише два виходи - йти вперед, не знаючи куди, або ж вернутися назад, знаючи на сто відсотків, що там точно за чорними дверима буде світло. Але. Ти просто йдеш вперед в невідомість. Та спершу тобі треба знайти той ліхтарик. Ти нічого не бачиш. Скоріш за все він на підлозі. Але під ногами ти теж не відчуваєш підлоги. Якась незрозуміла субстанція схожа на пісок і камінці. В кімнаті чотири кути. Скоріш за все він в якомусь з них. Але не факт. Він може бути прямо в тебе під ногами. Ти можеш по своїй необережності попасти ногою по ньому і закотити будь-куди і пошуки доведеться продовжувати заново. А ти пам'ятаєш як в майбутньому потрапила на зебрі по ключах в той самий день? Це ж було так очікувано саме в той особливий день. Ти ж шукала відповіді роками і саме в той день знайшла. Тррр. Яка зебра? Яке майбутнє? Зараз ти в темній кімнаті, де немає світла. І все б нічого, якби в тебе не було обмеження по часу. Це майже так як в Форд боярді. Тепер я розумію чому вони були там. Трррп. Так. Ліхтарик, де ж ти? Ах, чорт. "Вертаймося назад?" І в ту ж мить ти чуєш "Є!" Як? Я не вірю. Що за чудо? Йдемо далі. Наступна кімната. Водорості зелені звисають з стелі. Зелений неон. Таке буває? Черепи у ванній. Трохи павутини. Слизький брезент. І куди ж мене занесло? "Вертаймося?" Та, чорт, вже й не зрозуміло куди назад, скільки коридорів. Здається, це передостання. "Звідки ти все це знаєш?" Інстинкт? Інтуїція? Може, ти тут живеш завжди? Ще півгодини тому ми були такі веселі і щасливі, крокуючи від Опери. Краще б ми пішли на оперету. Чесно. Я б витерпіла. Думаю. Пізно. Вже. Треба йти вперед. Стрілка годинника теж невпинно вперед. Добре, що в цій кімнаті вже є якісь меблі. Вони врятують? Принаймні можна тумбочкою захиститися від цього лісника. Різника. Летить з бензопилою на мене. Це ж гра. Але ж він справжній. "Не бійся, це голограма!" Чудово, ти вмієш заспокоювати. Якщо це голограма, то де рейки на яких викотився цей різник? Де апаратура? Втік. Все стихло. Ні, він справжній. Треба шукати ключі від дверей. Де ж вони? Мені ж було простіше потрапити в майбутньому на зебрі по ключах, ніж знайти тут. Яке майбутнє? Ти в темній кімнаті, в якій на тебе вже вдруге летить з бензопилою різник. Супер. Притискаюся до металевих дверей. Чи шумно? Чи я мовчу? Поміряти рівень децибелів від сміху різника, звуку бензопили, яка перед моїм носом і мого вереску? Можна. Та чи треба? Якщо він прибіжить втретє, в мене станеться інфаркт. Гарантую. Він біжить знову. Так, тут є вікно. Можна ж вийти через вікно? "Ти куди? Це ж третій поверх!!!" Чиясь рука лягає на мій пояс, як в тому мультику "Жив-був пес". І через вікно, навіть, не можна. Знаходжу в шухляді ключі. Радію як мала дитина. Треба відчинити двері. Чорт, це ж муляж. Хтось приклеїв металеві двері прямо до стіни. Супер. Геніально просто. Виходжу на світло. Стюардеса за рецепцією мило усміхається. "Вітаємо! Ви вижили!" Серйозно? Давайте на згадку зробимо фото. Мило усміхаюся на камеру вже я. Жодних ознак страху на обличчі після того, що було ще п'ять хвилин тому. Страшно? Може, колись ще повторимо? І не раз. В майбутньому буде острів. Ще крутіше. Який острів? Я щойно вийшла з темної кімнати. Дай віддихатися. Кілька років. Хоча б.
