Я ж нічого не вмію –
Лиш бачити як
Незбагненно вода камінь точить.
Дні гортаю, мов книгу,
Читаючи смак
Людських поглядів:
Добрих та вовчих.
Не примножу прибуток,
Піднявши ціну –
Віддаю за що брала,
Ба й менше.
Комерційних засад все ніяк не збагну
В піраміді досягнень та звершень.
У казках, у легендах, у мріях, у снах,
У якому примарному світі
Шлях покликання серця до сонця веде,
А не прагнення бути в зеніті
Слави, величі?
Свіч,
Ні,
Не коштує гра,
Де тузи в рукавах, крап в колоді,
Де корона дорожча, аніж голова,
Що корону з погордою носить.
О, "Комедіє людства"! –
Хоч плач, регочи:
Шлях угору – приниження інших.
Гне до чуйного серця жадоба ключі
Золоті:
Б'є – шкарлупи міцніші.
Кам'яніє в граніт прагматизму горіх.
Обміліли благі поривання.
Тільки б з часом струмочок і зовсім не зник,
Що обточує душу, як камінь.
