Розривають пітьму немов спалахи фотокамер,
Закарбовуються в літопис деталі двобою стихій.
В Їх відлунні змовкає із трепетом злий людський гамір
А грім все повторює тільки «мовчи» і «стій»
Прошивають все наскрізь нитками байдужості хмари
Наче прагнуть пустити назавжди коріння в землю
Блукають між горами хижі вітри-примари
Виють сиренами, ждучи покірного «внемлю».
«Слухайте всі! Й нехай спостерігач запише.
Все передасть, кожен звук для нових поколінь.
Нехай кожен живе! А гордості слід бути тихше.
Бо ви по собі на землі залишаєте тінь!
І щоби по вас, ганебних, відмити з землі цей запах
Замало дощу, мало вітру чи білих снігів.
Стихії відвічні прокинуться знову, як зараз,
Щоб зробити все знову таким, яким Я захотів.»