Запросив бабу Федору, дід Митько в Карпати,
Поїдемо люба в гори на лижах спускатись.
Підігнав він " Запорожця" і відкрив дверцята,
Бабу зразу взяли млості, почала кричати.
Що то Митьку за машина, хочу " Мерседеса",
Посідали в неї шини, відпадуть колеса.
Хочу розкіш, салон в шкірі, щоб було тепленько,
В " Запорожця" кругом дири, він уже старенький.
Де тобі візьму я " Мерса" - Федоронько люба,
Ти ж кохана не принцеса, випали вже зуби.
Підгинаються і ноги, кийок підпирає,
А я тебе Федоронько всеодно кохаю...
Тож давай моя кохана, не вередувати,
Збирай швидко свої клунки, зачиняймо хату.
Не забудь костюм спортивний, двометрові лижі,
А ще бутель самогону, щоб розтерти "кри́жі".
Всілись швидко до машини і додали газу,
Довів Митько свою любку, до самого сказу.
Пролетіли перевали, мов в небі комета,
З баби усе позлітало, виправка атлета.
Повертай - кричить додому, бо вже помираю,
Я не хочу впасти в кому у чужому краю.
Потерпи моя Федосю, он уже і гори,
Будемо з тобою в русі, посміхнуться зорі...
Ось вже й база, тут трампліни і круті доріжки,
Віддихають Філіпіни, затишнії хижки.
Подивись моя Федосю, яка тут природа,
Чом не вдіта ти і досі, час марнити шкода.
Говорив Митько так ніжно до свеї Федосі,
А на гірках дуже сніжно, сніг лежить і досі.
Взяли вони палки в руки і стали на лижі,
Полетіли наче круки із гори до низу.
Баба враз зробила "сальто", зачерпнула снігу,
Краще б їхали на Мальту, зайнялися б бігом.
Та було уже запізно, про щось говорити,
Федоронька віртуозно уміла крутити...
Не зумів Митько догнати, любку свою милу,
Потім міг лише стогнати, бо не мав вже сили.
Як додому повертались, вражень було повно,
Всю дорогу слухав милу свою невгамовну...
І з тих пір Митько нікуди, більш не виїзджає,
На Федоринії груди часто прилягає.
Лиш в думках не забувають, ту свою поїздку
Ті горби їх так лякають, зразу ломлять кістки...
Автор Тетяна Горобець
Моя багата уява грунтується на багаторічному життєвому досвіді...
Уявив :
- Ось вже й база, тут трампліни і круті доріжки,
Віддихають Філіпіни, затишнії хижки.
А потім, коли дочитав до останнього рядочка, то реально відчув повен рот снігу після сальто і кульбітів і ломоту в забитих кістках.
Реалізм Вашої гуморески вище всяких похвал.
Майстерність і краса опису неповторні.
Дід Митько й Федора їдуть у Карпати
Всю дорогу бабі, втомивсь догождати,
Як дід не старався, все бурчала баба
Як вони спускались буде, що згадати.
Чудовий, дотепний та життєвий гумор!
Дякую тобі, дорога Танюшко за веселий сміх!
Море тобі позитиву та гори натхнення!