Я зрозуміла,що завжди посміхатися не так вже і складно.Це навіть краще,ніж намагатися зіграти чиюсь роль,щоб не виказати себе.Фальшива посмішка нейтралізує біль,що з нестерпною жорстокістю розриває моє тіло на шматки,які вже ніколи не склеїти до купи.Ти перестаєш помічати все навколо,бо зайнятий думками про те,скільки всього ти уникнув,натягнувши на себе якусь нікчемну посмішку.Вона підсилює перебування у просторі поза часом та подіями,що не може не радувати.
А хоча-я вже давно втратила відчуття часу та простору.Я втратила опору під ногами і просто вИшу в повітрі,як киснева кулька,що лише чекає,який курс вигадає для тебе вітер,куди він мене занесе та що хоче мені сказати.
Я хочу почути його,але загльний шум настільки гучний,що я не можу почути власних думок,що можливо і на краще.Іноді достатньо просто тряхнути головою,і всі небаажані думки зникнуть,але чи потрібні вони вітру,який підхопить їх в польоті?!
І знову я думаю про нього...Вітер-мій вічний супутник-вічний каратель та вчи