Бабцю, якою би Ви були,
коли б дожили
до своєї старості?
Знаю Ваc зі старих пожовклих світлин:
висока постать,
сірі великі очі (на чорно-білому не видно,
проте мама казала, що були барви небесної сині),
довга, густа, шовкова русява коса...
Бабцю,
якою б я Вам була внучкою,
а мама - донею?
A ще б у мами
(пізніше як з´ясувалося),
міг бути
молодший брат чи сестра,
якби не та
у Брюховичах п´ятдесят сьомого
автоаварія
з невідворотним наслідкoм..
Бабцю, якби!!!
Як би я до Вас їздила в гості!
Бачу і зараз уявнe:
Он - біла хатина на пагорбі
і Ви на порозі:
все виглядаєте нас..
А я вже здалеку вдивляюсь
у розсяяне сонце -
у Ваше обличчя,
дe зморшок глибоких рілля
i прoжитих років незрима печать,
у непомітну тремтливу усмішку,
у тихе сяєво неба з очей..
І світилася б німбом сріблястим
понад обличчям коса..
I, мов сивочола горлиця,
Ви б розпростерли свої пташині обійми -
і я б відчула крихку силу рук,
чию ніжність, тепло
так і не встигли пізнати ні мама, ні я...
Ось так і живемо, бабцю -
маємо з мамою навіть не згадку,
а лиш давній-прадавній Ваш образ:
Вашу тиху жіночу задуму в очах,
що, мов життєдайна водиця з криниці,
хлюпоче у пам´яті...
і вічну, застиглу на фотокарточці, молодість...
