Мені у очі світить сонце,
Відзеркалюючись у книжній полці,
Бродячи по татовій теплій рубашці,
Пронизуючи крила якійсь комашці.
Думки після сну блукають по стінах,
Стрибають на моїх колінах.
Тіні. Захід. Вікна. Двері.
Заблули до зеніту по небесній сфері.
Статистика говорить: у країні - посткризис!
Не п'є шампанського той, хто не йде на ризик!
А мені потрібен психоаналітик,
Антисептик і , бажано, анальгітик.
Немов той Кафка, про таргана писавши,
Не ївши, не пивши й, мабуть, не спавши,
Мов Улісс той, Дубліном блукавши,
Старий Хемінгуеїв, море благавши, -
Так я, лежачи під променями сонця, -
Усім однаково, де це і що це, -
Слово "одинока" вимовити хочу -
А мозок - ні. Каже "мовчи" - і я мОвчу.
Слова... Які ж вони нікчемні!
Безбарвні, слабкі, головне - даремні!
Як їх багато - довгих і нудних!
І як було би добре без них!..
Від мови тінь лягла на чорно-білій стелі:
"Мені, здебільшого сумній і невеселій,
На час на таргана перетворитись треба,
Щоби о третій дістатися неба".
Посилання: Франц Кафка. "Перевтілення"
