Одного разу описав Шекспір,
Як Джульєтту Ромео полюбив.
Їх сім’ї між собою воювали
Й кохання це не визнавали.
Минув вже час і Вільяма не стало,
Століття всю цю казку замели.
А я, немов, стою на тій дорозі,
Яку вони давно вже перейшли.
Не стало ні героїв, ні поета.
Історія ж залишилась стара.
Вона пройшла від князя і до ката
Та й врешті-решт мене знайшла.
Зустрілися спонтанно якось долі,
Стрепенулись і затамували дух.
Дві долі на віки вічні перетнулись
Й всі перешкоди разом перейдуть.
Не можна дві людини роз’єднати,
Коли вони зійшлись, як замок і ключ.
Не зможе ніхто кохання поламати,
Швидше ріки в іншу сторону попливуть.
Історію кохання цю читали
І висновки зробили всі свої.
Чому ж, коли діти покохали,
Не завжди можуть змиритися батьки.
Невже, самі не були молодими,
Невже, колись не були запальні.
Здається, що для зовнішньої картини,
Готові дітей на страждання приректи.
А ми лише свою історію будуєм,
Шукаємо щастя у житті.
Нікому ж життя ми не руйнуєм,
Чому настали такі нещасні дні?
Чим завинили всі ми перед Богом?
За що розплачуємось в цьому житті?
Невже, не заслужили хоч одної
Малесенької радості в житті?
Не прошу ні багатства я, ні влади,
Не хочу я всіх земних скарбів.
Лиш прошу, щоб дозволили кохати
Єдиного в цьому житті.