Так просто сидіти, сидіти і просто мовчати.
Вологе повітря вдихать замість плетива слів
І струмінь холодний, що ладен тебе обійняти –
Уникати. Як сніг навесні.
Все раптом застигло. Лиш очі твої сіро – жваві
В’їдались питанням, пекли полудневим вогнем.
Та тиша мовчала. Ледь стримались гвинтики ржаві.
Bravi ! Змогла! Поборола себе!
І раптом за мить стало все не сумним і не смішним.
Мені стало байдуже, нудно, хотілося дій.
«Та Боже ж мій! ..усім..! Жалюгідний, невтішний!»
Я встала й пішла. За спиною почулося: «Стій!».
Не смій..!
