Епоха пушкінських жінок минула вже давно
І джерело її краси упало під ярмом,
А кажуть, створювать красу її лише дано,
Без неї дихали б і ми не людяністю й злом.
Торби і черги гнуть її низенько до землі…
Життя – це посмішка тоді, як є за що прожить,
Рахує жінка у руках злиденні копійки.
Чи сили вистачить її? Чи довго протерпить?
А годувальник у сім’ї? Він втратив роль свою,
На жінку клопоти поклав прогодувати сім’ю,
«Під мушкою» сьогодні знов, надії вже нема,
Що оживе в його душі любов і каяття.
На царстві ніжності, терпіння тримається земля,
Одвічно жінка – мати є, дружина і сестра.
Саме вона несе і вірність, і тепло,
Хоч сльози душать її знов і борознять чоло.