Ти приснився мені в одну з темних, холодних ночей осені. Навіяний буйним вітром, подихом прохолоди та краплинами ряснистого дощу. Ти прийшов в мій сон непомітно, в котрий раз нагадавши мені нашу історію, в якій, як завжди, я бачу лише її початок. А все починалось з весни… Ранньої та теплої, пахучої та незрівнянної краси неповторного березня. Коли прощаючись з зимою, земля зустрічала її. Довгоочікувану, весняну, променисто-яскраву веселку на голубому небосхилі, яка, ховаючись за пухнастими хмарами, виблискувала під сонцем. У всій цій красі я зустріла тебе. Такого ж незрівнянного і бажаного, як ця частинка природи.
Такою постає переді мною картина, коли з пам’яті вертаю нашу першу зустріч. Здається, вся земля почала швидше дихати. І я відчула її ритмічне дихання тоді, коли до нашої з тобою зустрічі лишались лічені хвилини, тоді, коли мої очі заглянули в ту глибину, яка не була відкрита для мене ще вчора, а сьогодні я вже повністю в ній відчувала себе. Тоді, коли найпотаємніше бажання в долю секунди перетворилося на реалію життя і несло за собою найневідоміше відчуття страху, наповнене силою любові і віри в те, що воно взаємне. І сьогодні, згадуючи все, прикро розуміти, що немає в житті подвійних днів і ночей, переживань і думок. Немає і не буде більше тої миті і прагнення зустрічі з тобою. І тільки кусочок пам’яті про тебе нагадує мені ту радість, яку ти колись дарував мені. Тож нехай все так і залишиться. Так, як воно було. А був лише початок.
Нехай із думкою про нашу першу зустріч виходить ранішнє сонце, просинається перша квіточка, розгойдується роса на листочках, зустрічає новий день світ так, як колись зустрічала тебе я.