Прокидаєшся зранку, вбираєшся в хмари,
і спускаєшся в тіні шовкових смерек,
Де росинки в квітницях розбились по парах,
і танцюють у музиці вітру фламенко,
І майбутність з полотен світанкових марень
так чаруюче-близько й фатально-далеко,
І бездонна мелодія в крилах Ікара,
а надія, без сумніву, варта і Мекки…
Ти щасливе, Небесся? Чи сонце не палить?
Чи не тиснуть обійми шальних вітрогонів?
Чи тобі зажилися страждання Дедала?
Чи не хочеться в теплі хмаристі долоні?
Чи віддаленість Геї земної не жалить?
Чи не втомлюють сподіви на підвіконнях?
І скажи, чи таке із тобою бувало,
що любов аж кипить, німбом сяє на скронях,
і від тебе лишається згусток безсоння…
Глибина водяна під промінням пекучим
Каламутить в собі відчайдушне чар-зілля,
А верба вже впилась, навіть вимила кучері,
І сміється в солодкім духмянім похміллі,
І любов їй легка, і по ночах не мучить,
Горнуть вітами квіти дуби захмелілі,
І коса в водяному люстерку блискучім
Заквітчалась в шовковій цнотливості лілій…
А у серці шальоними хмарками блиска
Щось гранчасте таке в пару сотень каратних,
Лоскотливо-м’яке у рівнесеньких низках
Молодої калини і грон виноградних,
І шкребеться легенько, і злегка потискує,
і нема відчуттів ще сильніше принадних,
І ледь чутно, ведь видно, маленька колиска
Із закоханим серцем – пульсує, калатає,
У маленькій кімнатці, у Бога в палатах…