Не люблю осінь. Ці довгі темні ночі і короткі холодні дні. Вони навіюють сум і змушують згадувати те, що не хочеш. Я така собі розумна дівчина, зла, не скромна, не тактовна та надто високої про себе думки. Можливо, це і не найкращий портрет в очах суспільства (та чи найгірший?). Насправді ж ніхто всього очима не побачить, бо бачити вміє тільки серце. Ці слова сказав колись Маленькому Принцу Рудий Лис, коли сиділи вони вдвох на великій планеті Земля. Хоча…може хтось і не живе, просто існуючи, не відчуває серцем. Нехай він каже, що під його сорочкою б*ється щире серце, що любить. Та любиш – значить віддаєш – одежину, кусень хліба, зоряне небо, душу… А як ти віддаси, коли її в тебе не має, бо продав за пару злотих?
У заповіті всі заповідають нащадкам гроші, коштовності, майно, та чому ніхто не залишає в спадок совість, її ж так бракує? Або, наприклад, кохання?
Що маємо сьогодні? Життя? Можливо. А завтра наше – в сміттєвому ящику – теж життя?
Те що я робила з дитинства бракували. Мабуть так треба. Я не ображаюсь – на бракові вчаться. Загалом я щаслива. Та не слід забувати, що щастя схоже на морозиво – розтає, якщо вчасно не з*їсти.
Знову листопад за вікном втрачає останні листки. Скоро засипле все снігом. Не люблю зиму, її довгі темні ночі і короткі холодні дні. Навіщо вони взагалі? Егоїстка! Та хіба я така одна? Лежав на дорозі камінець та ніхто його не підбирав, навіть останній бідняк. Але пройшов дощ і змив бруд з камінця і з*ясувалось, що то – дивна коштовність дорогоцінна. І всі кинулись на камінець і повбивали один одного в боротьбі за нього, а камінець впав знову в бруд, чекаючи – кого б ще занапастити. І занапастить. Пройдіть мимо! Коштовності не головне, головне – життя.
8.11.1999
