Буває так , що думки як вода… Течуть в суворій послідовності. Переливаючись та з’єднуючись одна в одну.
А потім враз стихають і стають безмежним океаном із думок…
Буває так , що думки наче павутина… Чіпляються одна за одну. Злипаються поміж собою, малюються у складні й чудернацькі візерунки.
А потім враз, ти помічаєш , що як не крути , а павутинові думки то замкнута багаторівнева послідовність складена у «спіраль»…
Буває так , що думки як леза найгостріших ножів… Ріжуть все що їм трапляється на шляху. Зовсім не тішать , а ранять і болять в грудях такі думки.
А потім враз і немає таких думок, пішли вони, щезли, але біль від їх гостроти залишається в грудях надовго а подекуди й назавше…
Буває так, що думки як попіл… Той , що вогнем недавно ще жеврів. І ти думки ті все бережеш та закриваєш від вітрів злих.
А потім враз, захочеш доторкнутися до них , погрітись. Та від найменших доторків розсиплються вони і стануть за НІЩО для тебе…
А ще буває так , що думка все ніяк не озоветься у тобі… Усе втіка вона від тебе як пісок крізь пальці. І ти нервуєш і вже клясти погодивсь долю, бо тобі без думки ну ніяк.
А потім враз ти помічаєш , що мріючи і пишучи про думку ти знайдеш і відкриєш тисячі нових ще не обдуманих думок…
