Жили двоє найрідніших у світі людей : Він і Вона.
Це була Дівчинка, для якої хмари були не просто скупчення водяної пари на висоті 4000 м. Вона жила не так, як усі інші дівчатка її віку…
Годинами сидівши, і роздивляючись якісь цікаві образи тварин, людей і просто якихось предметів, які то випливали на небо, то ховалися, затуляючи яскраво жовте і тепле сонце. Для неї життя набридливого комарика було нічим не менш важливим, ніж простого кота чи собаки. В її молодих і неймовірно гарних очах завжди жевріла неземна доброта і віра в людей. Під її поглядом навіть простий і недосвідчений прибиральник міг творити чудеса , почуваючи себе могутнім і впевненим в собі, і це була не його заслуга, і не його вміння - то була сила віри в людину, яку Дівчина так щедро дарувала. Та люди заклопотані повсякденними справами і роботою, просто не могли побачити красу Її душі і ніжність рук. Часто ,користуючись цією добротою ,вони ранили маленьку замріяну Дівчинку ,яка жила не в цьому жорстокому світі, а в своїй дзеркальній і казковій країні чудес, де чудеса були добрими а люди рідними, де не було зрадницької дружби, розбитих сердець, і пролитих сліз.
Засинаючи з маленькою собачкою на ім’я Дековільєн ,Вона мріяла про людину, яка могла б розгадати Їй на небі ті хмаринки , який не могла Вона , яка не жалкуючи свого часу, могла годинами бігати по полю вкритому ромашками, збирати польові квіти,заплітаючи їх у вінки, ховатися за деревами, давати ім’я родимкам. Вона могла так легко бродити по уявних садках, сповнених неземними квітами і водоспадами, відчувати вологість повітря ,насолоджуватись водою, яка з величезним шумом падає до низу і переповнює її груди.
Сильно обійнявши Дековільєна, Вона засинала з надією, з мрією, з метою….
Не так, як всі люди , зірвавшись зі своєї постелі бігли на роботу , інколи забувши почистити зуби, Вона ще довго копалася в своєму рідному і теплому ліжечку, бормотавши собі щось під ніс.
І коли нарешті Вона виходила боса і кумедна на свій улюблений килимок, то всі оточуючі вже давно розбігалися по роботах і різних закладах…
З думкою що колись їй буде для кого готувати, робити манікюр, фарбуватись, Вона тихенько приводила себе в порядок. Після того починала готувати сніданок ,і часто навіть не пробуючи його йшла на вулицю. Туди не немає шумних кондиціонерів, холодильників, і сучасний комунікацій, туди, де всі звуки були чистими і справжніми,які хотілося чути знову й знову, звуки співу солов’їв, горобців, звуки кремезних зелених гілок, які шуміли під впливом вітру. Це приносило Їй куди більш задоволення ,ніж журчання комп’ютера чи холодильника. Там ,на полі різнобарвних квіток, Вона почувала себе, як у дома ,відчувала тепло природи і поринала у світ фантазії .І не підозрюючи,що є Він,той хто з радістю розділить з Нею переживання,і даруватиме Їй фантазію щохвилини.
Він з бездонними сонцесяйними очима кольору літа.Він жив неподалік ,але ніколи не зустрічав те маленьке золотце. Для Нього теж буденного життя не існувало. В його очах було тільки відображення малесенького щастя,яке приходила до Нього щодня увісні. Він ненавидів брехню і зраду, і його серце дуже легко було поранити,адже воно зроблене із особливого,живого , вічно живого матерію,з кохання. Він обожнював небо, але ненавидів коли воно чисте . Він шаленів від хмар, великих білих пухнастих, неначе кораблі, вони літали в небі і в Його думках. Щороку Хлопчик чекав весни, адже це Його пора. Весна, весна, божевільна шалена весна. Він знав, що Його серце живе у весні, що саме весною збуваються мрії. Тоді весь світ існував лише для Нього, та Він хотів розділити цей світ ще з кимось таким же, як Він : не таким як всі, теж дивним , неврівноваженим і мрійливим.
Він обожнював ромашки,зелений чай і апельсини. Як Він захоплювався всім прекрасним …Він завжди творив, говорив римами, фотографував чудеса, малював в своїй уяві краплинками роси веселки ,зірки і Її - солодку квітку усього його життя.
Довго він шукав Її,а вона чекала Його. І настав цей день .
Він вже був засумував, тому що пройшла весна, і уже було літо , не було жодної надії відшукати свою крихітку щастя, а Вона просто померала в очікуванні чуда ,свого чуда . І ось ця мить,мить невгамовної насолоди, цей день настав.І було усе, що може тільки подарувати любов,о ні не любов, а кохання. Хто кохає той мене зрозуміє .Що більше Вона взнавала про нього, тим скоріше билося її серце і чим більше Він розумів Її , тим глибшим був Його погляд. Вона була ідеальна і лише одне, що Він хотів змінити в ній, це Її прізвище на своє,Він хотів поєднати з Нею життя. А Вона так боязно і налякано чекала, що Він ось-ось Їй скаже, що кохає, що жити не може, і запропонує Їй щастя, яке наповнить Її серце, розум ,думки ,уста і шалений погляд . Які нестримні і божевільні миті життя. Їхні перші дотики були, немов перший сніг, а перший поцілунок, неначе війна і мир ,чорне і біле, ніч і день ,це був постріл прямо в серце ,одне серце,яке билося вже для двох. Вони жили ,як одне єдине ,і нікого уже на світі не було, лише Він і Вона ,лише Вони…
Дні летіли, немов осіннє листя за вітром ,а життя йшло на єдиному подиху. Вони дарували один одному усе ,що в них було ,Вони божеволіли від пристрасті і близькості ,вони були сім’єю . І називали це «КОХАННЯМ НАВІКИ». Щоразу Він милувався її чарівними ямочками на щоках і кумедним носиком,а Вона кожної зустрічі перераховувала його вії : їх було то 84 ,то 91 на кожному оці,зеленому оці. Це був Їх улюблений колір. Вона обожнювала його руки, великі і теплі руки .Як добре Їй було ,і коли Вона плакала, то лише від щастя. Він кохав Її всім серцем ,кохав, водив Її у найромантичніші місця Їхнього світу,який піклувався про Них. Вій писав Їй пісні, писав вірші, а Вона малювала Йому портрети.
Вона обожнювала мильні бульбашки, а Він обожнював її. Вони так любили любити. Уся життя уже спланували, усе по клітинці коханням осіяли. Це був Їх спільний задум, Їхня вічність. Вони тонули в коханні, з якого і побудований весь Їхній світ. Вона уже ніколи не почувалася самотньою, а Він уже ніколи не очікував весни, єдине на що Він чекав-це Вона…
Одного разу ,Вона подарувала Йому осінь. Усю осінь. Кожний листочок, кожний осінній подих ,кожну краплинку дощу,який Вона так обожнювала. Усе прекрасне Вона віддала Йому. Натомість Вона обікрала Його,забравши, без жодних питань, Його гаряче серце.
Цим палким коханням Вони жили рівно 1 рік 5 місяців і 3 дні. І тут насолода обірвалася, і все, що існувало – зникло, залишилася Вона у пустій чорній кімнаті, і Він один на всьому світі. Чому так сталося знають лише Вони. Вона вибрала інший шлях, а Він, будучи незгідний з Її вибором, залишив Її. Це був Новий рік. Невтомну біль,сльози і уже шматочки розбитого серця ,Вона склала у коробочку і тихенько береже їх у своїх маленький теплих руках. Вона все ще береже…….кінець
Та хіба буває у коханні кінець ?!
ID:
242207
Рубрика: Проза
дата надходження: 20.02.2011 11:11:02
© дата внесення змiн: 06.12.2015 14:37:04
автор: Nona
Вкажіть причину вашої скарги
|
Непоганий твір 
у коханні не має кінця.... 
