Дейла... Колись це ім\'я примушувало його серце битись частіше.
Прислухаючись до свого серця, Джон Сендел перетнув широку вулицю і зупинився перед невеликим готелем \"Оазис\".
Вже збираючись зайти всередину, він раптом помітив чорний \"Порш\", який обережно \"вписувався\" в ряд між іншими машинами. За хвилину з нього вискочив високий чоловік з сигарою в зубах. Швидко пройшовши декілька метрів, він сів у сірий \"Хаммер\", що стояв біля готелю. За кермом вже сидів хтось у капелюсі, з високо піднятим коміром плаща.
Сендел зайшов у готель, мимохідь відмітивши, що номерні знаки на \"Хаммері\" були мексиканськими.
Швейцар здивовано покосився на людину у чорному старому плащі, але нічого не сказав. Сендел подарував йому театральну усмішку.
Дейла... Він відразу її побачив. Вона стояла спиною до нього за стійкою портьє і переглядала якісь папери.
Майже не помічаючи нічого навколо, Джон повільно рушив до неї, милуючись досконалою фігурою дівчини через прозору стійку.
Дейла була високою стрункою блондинкою, з довгим хвилястим волоссям, що спадало їй на плечі. Акуратний білий костюм працівника готелю \"Оазис\" майже не приховував її звабливих форм. Дейла була \"обличчям\" готелю і першою зустрічала відвідувачів.
Сендел тихо наблизився і зупинився перед стійкою, схиливши голову набік, з усмішкою розглядаючи пружні стегна дівчини. О, він пам\'ятав ці чудові ноги...
Полковник тихо кашлянув. Дейла швидко повернулась, на її обличчі з\'явилась казкова усмішка, і Джон почув давно забутий м\'який приємний шовковистий голос:
– Добрий день! Чим я можу... – стандартна фраза завмерла в неї на губах і зігнала звідти усмішку. Обличчя дівчини раптом зблідло, а пальці судомно вчепились в стійку. Широко розплющеними очима вона дивилась на примару з її недалекого минулого.
\"У неї фантастичні зелені очі!\" – думав Сендел, чекаючи, поки пройде цей перший шок, яким зустрічали його близькі люди.
– О, Боже... – прошепотіла Дейла. – Джоне? – вона простягнула руку до його обличчя, не довіряючи своїм очам.
Джон ніжно взяв її руку і поцілував долоню, дивлячись в глибокі зелені очі і вдихаючи аромат її тіла.
Дейла раптом висмикнула свою руку і закрила руками обличчя. Вона якось дивно здригнулась і Сендел зрозумів, що дівчина плаче. Він незадоволено похитав головою і сумно усміхнувся.
– Дейла? – Сендел знову взяв її руки і обережно відвів їх від обличчя дівчини. Вона повільно підняла мокрі очі.
– Джоне, я... я... Я виходжу заміж, Джоне... Через три дні в мене весілля, – вона глянула в його чорні очі. Там ковзнуло щось схоже на відчай...
– Дейла... – його руки сильніше стиснули її зап\'ястя. – Дейла, ми...
На її обличчі раптом з\'явилось страждання, хоча Сендел і не зробив їй боляче. Вона раптом вирвалась з його ніжних кайданів і відступила на крок.
– Надто пізно, Джоне! Я.... вагітна... – вона знову закрила лице руками і вибігла з-за стійки геть.
...Сендел повільно йшов до виходу. \"Вона не стала чекати\" – думав він. \"А кого їй було чекати? Навіть в воскресіння Христа люди не вірили...\"
Полковник механічно присів на нижню сходинку великих готельних сходів. Він відчував, як Пустота в його душі розпадається на куски і розумів, що йому треба чимось відволіктись і все забути, щоб знову знайти спокій.
\"Дейла...\"
Але думки розбігались в різні сторони і йому не хотілось на чомусь зосереджуватись. Він просто сидів на східцях, втупившись в простір.
\"Дейла...\"
Хтось спускався по сходах вниз і Сендел байдуже прислухався до його кроків. Цей хтось наблизився і раптом сильно штовхнув Джона в плече, пройшовши поряд з ним.
– Розсівся тут, – проскрипів голос над вухом Сендела, – пройти неможливо!
Полковник звуженими очима прослідкував як чоловік в сірому костюмі підійшов до швейцара, сказав йому кілька слів і вийшов.
Замислено провівши чоловіка поглядом, Сендел швидко підійшов до виходу.
– Це кореєць. Що він тут робить?! – звернувся він до швейцара, незадоволено відзначивши роздратування у своєму голосі.
Швейцар оглянув Сендела з голови до ніг і, кілька секунд повагавшись, все ж відповів:
– Заспокойся. Це японець. Він тут з діловим візитом. А тобі що, всюди ввижаються шпигуни? – швейцар глухо засміявся.
\"Авжеж, японець!\" – з презирством подумав Сендел. \"З діловим візитом з Північної Кореї!\"
В ньому раптом все закипіло. Джону здалось, що всі навколо нього сліпі і самовдоволені, а війна для них – це щось таке далеке і нереальне, щось, про що можна прочитати в ранкових газетах, насолоджуючись думкою про непереможність всемогутньої армії Сполучених Штатів Америки.
Сендел швидко вийшов з готелю і оглянув вулицю. Кореєць стояв біля сірого \"Хаммера\". \"Порша\" біля будинку вже не було.
Джон згорбився, накульгуючи, підійшов до телефону на стіні \"Оазиса\" і тремтячими руками вийняв з кишені плаща кілька монет. В скляній стіні готелю йому дуже добре було видно сірий джип. Через затемнене скло він бачив корейця, який щось швидко говорив чоловікові в капелюсі, з високо піднятим коміром плаща.
Сендел вставив монету в апарат, зняв слухавку і спазматично закашлявся в кулак. Потім повільно почав набирати номер.
Чоловік в капелюсі кивнув корейцю і швидко вийшов з машини. Він пересік вулицю і зник за рогом. Кореєць пересів на його місце і завів двигун.
Сендел, кашляючи в трубку, спостерігав як \"Хаммер\" вирулює з ряду машин. Повісивши слухавку, полковник глянув на небо і втягнув голову в плечі, кутаючись в старий чорний плащ.
\"Хаммер\" доїхав до перехрестя і звернув на південь. Сендел позіхнув, покульгав до найближчого провулка і, завернувши туди, раптом зірвався з місця і безшумно помчав по ньому, перестрибуючи ящики для сміття і пусті картонні коробки
на своєму шляху.
Сендел рухався з швидкістю набагато більшою ніж сірий джип. І Сендел чудово знав своє місто...
ID:
243221
Рубрика: Проза
дата надходження: 24.02.2011 21:16:16
© дата внесення змiн: 25.02.2011 21:37:51
автор: Corvin
Вкажіть причину вашої скарги
|