Ти гірше ніж героїн чи кокаїн.
Ти викликаєш ту саму залежність,
але в тебе нема смертельної дози.
Хвилини крапають з настінного годинника, протікаючи крізь мої пальці, крізь твої пальці, крізь нас, сидячих один біля одного. Тиша густа, як каша, яку нам в дитинстві намагались впихнути. Мені немає що сказати, та й не хочеться зовсім. Всі слова кудись зникли, вивітрились з моєї голови і скоріш за все не намірені повертатись.
Я й досі не знаю, як називати тебе. Ти – простір, у якому затаїлось моє дихання.
Твоїм вустам потрібно частіше усміхатись. Ти торкаєшся моїх очей власним поглядом. Впускаю тебе, відчуваючи душею. Душа – люблю її, взяти міцніше і, як старий фотоальбом, розкрити, стряхнути пил і затьмарені погляди, а там – ти!
Пестиш сильними пальцями, з гротескно окресленими на них сизими капілярами (в яких тече в’язка, холодна, гірка твоя кров), мов досвітні терпкі сни, і усміхаєшся, з притаманним тобі ласкавим (і від того – лякливим) беззвуччям. Не то губами, не то подихом торкаєшся моїх долонь, блідих щік, губ. Вдихаєш тепло моєї тонкої, ще не пошкодженої часом, шкіри і цілуєш.
Блідо мовчиш і схиляєшся наді мною знову, але розум мій чистий від досвітніх снів; я просто не розплющую очей, щоб тремтіння вій або кавова гіркота навколо темних зіниць не видали істинних моїх почуттів.
Ти незрівнянно мовчиш.
Пальці ледь тремтять, кров глухо й лунко пульсує в тонких нитках твоїх капілярів.Пальці падають у порожнечу - адже снів вже немає. І тільки тоді і я впиваюся в тебе льодово-колючим, затятим поглядом, щоб вприснути тебе у свої вени. Мої пальці - до болю - замикаються на твоїй шиї. Губи тремтять на губах, ікла розривають ласкаву в'язь твоєї усмішки. Кров віддає твою душу у владу моїх займаних безумством очей.
А я упиваюся кавовою твоєю ніжністю і терпкою прохолодою гарячих твоїх поцілунків. Випиваю до дна лід власних думок, захлинувшись теплом твого дихання. Серце стукає відчайдушно тихо, завмираючи на перехрестях твоїх дотиків.
... Передозування тобою, мій морфій.