Ви мені не відписали,
Розізлились і начхали
На старання мого серця -
Воно крається і рветься.
Я ж до вас, як до людини,
Вже пишу вам пів години!
Про Давида все питаю,
Сам не вмію і не знаю...
Де він бродить вечорами,
Чи розказує все мамі?
Може, він-Маніяк-убивця,
Там, між Вами, загубився!
І сидить, спостерігає:
Більш ніж Ви в два рази знає!
Про життя і про страждання -
Що нема в житті кохання,
Що життя одна халепа
І ховається по склепах...
Ви з ним дах свій розділили -
Пригорнули й накормили,
І на мить не запитали,
Хто він і як його звали,
Бо здається він хорошим!
Грає в хорі, має гроші
І вдягається нормально,
Не попав ніде глобально.
Ви ж подумали про його:
"Ходить в церкву, служить Богу..."
А насправді правда інша -
Ні, не краща і не гірша!
Просто правду всі не знають
Інших люблять, поважають.
Та коли стається горе -
Море сліз, і крові море...
Все здається вже інакше!
Не таке, як було раньше,
Не таке красиве й миле,
Тоді зле і озвіріле...
І здогадуються люди,
Що впустили в дім Іуду.
За часту буває пізно.
Тоді страшно і огидно,
Що жили й не помічали.
Тільки тихо вихваляли
І гордились його вмінням -
Гарним поглядом, сумлінням.
Доки все не зупинилось...
Стало явним, розвалилось.
Ось тоді відкрились очі,
Що добра він вам не хоче!
Тільки тихо прикидався,
І Давидом називався…
