Важке повітря змішували з димом..
Самотні..юні..на жорстких диванах..
Потерті стіни..тонкі вікна..зимно..
Кожен мовчав..і тільки вічність в планах..
Нічого спільного..крім довгого мовчання..
Бажання щастя..пачки сигарет..
Закінчили..пішов етап зникання..
Кожен в собі..всі почуття в конверт..
Гримуча суміш музики і сліз..
Кожен тримався..кожен ще чекав..
Тягар на душу венами заліз..
І там прижився..сіллю розсипав..
А кожен з них колись когось любив..
Допоки не розбилися..об небо..
І кожен п"яним криком говорив..
Що їх давним давно землі не треба..
Але були..на рівні "до" і "до"..
Замолоді для будь якої смерті..
Грішили дико..вже пізнали зло..
Такі ще юні..та жорстокі..вперті..
Блукали містом..існували пусто..
Чогось хотіли..їм ще снились сни..
Кутались в пальта..в гаманцях негусто..
Діти давно минулої весни..
Просили милостиню..в неба..тільки в неба..
Молились через сльози що з очей..
А пересічним їх біди не треба..
По душах покалічених людей..
Їх просто било..рвало на частини..
Злом по серцях пройшло нерозуміння..
Байдужість небом даної людини..
Впустила розпач в душу..як коріння..
А їм би дива..хоч на кілька днів..
Вдихнути щастя..щастя а не дим..
З них кожен своїм болем захворів..
Ще вірять в Бога..проклинають ним..
*з точки зору підлітка*
