Повітря нерухоме
всю сплутало мене.
Ні поруху, ні звуку,
усе чомусь німе.
Так сильно давить плечі,
що неможливо дихать,
Та й серцю вже набридло
десь там у грудях пригать.
О, як же зрозуміти
хто я і де знаходжусь?
Чи ще не божевільна,
бо скоро точно тронусь.
Довкола все ніби знайоме,
та разом з тим таке чуже.
Чому ж тут скрізь нема нікого?
Гірка самотність душить вже!
Так ніби в паралельний світ
потрапила я раптом.
Мить – чути звідкись голоси,
відкіль – не відгадати.
Я буду довго, навіть, вічно
по світу цім блукати,
Та я знайду його, я знаю,
інакше не бувати.
Хтось має ж ще, так як і я,
десь затишку шукати,
Іще в цім світі самоти
хтось має існувати?
Якщо це так – його почую,
відчувши кислий присмак
І щось у шлунку так раптово,
але і тепло стисне.
Тоді спадуть тяжкі окови
самотності і смутку.
Не вип`ю й краплі однієї
більше гіркого трунку!
Не припиню ніколи пошук
і в темряві й при світлі,
І все одно його знайду,
в якім не був би світі.
