Лірична героїня останнім часом почала надто інтенсивно сивіти, її обличчя оздобили зморшки терпіння і погляд став трохи холоднішим. Та швидше за все вона всього лише перестала бути ліричною (при тому, що назвати її героїнею точно нікому не спаде на думку). Буває ж таке – помічаєш своє відображення на скельцях окулярів людини, що поруч, і вирішуєш не зрадити її надій лише тому, що вона бачить щось світле навіть крізь затемнене скло. І бузком пахне, а ще нічого не вирішено…
Лірична героїня бачила сон, в якому вона перетворилась на метелика чи то на птаха (можливо саме в той момент щось змінилось). Там вона не писала вголос, тікала від холодних рук, що на неї полювали і була щасливою, а зранку одразу зрозуміла, що буде далі… Синім олівцем шкода псувати календар, але небо… воно особливо привітне, ДОБРЕ б належати йому і довго не писати голосно (а тепер ж так і буде). Вона знайде своє справжнє ім'я, - відгукнеться на нього коли хтось покличе і неодмінно навчиться малювати тих, кого любить.
Колись вірилось в те, що щирість народжується в липні…чи в лютому, а зараз вона створюється бузковим ароматом і мовчанням. Нікуди не поспішаючи, ховаючи в кишені дивний камінець і трохи вогню, вона йде…
"Вона йде з гибокими борознами на серці, бо ця рілля зорана, але так і не засіяна, а природа не терпить пустки...чи може занадто багато насіння і не витримує Серце, наповнення через край, на жаль, теж пустка-пустеля утворюється від надмірності емоцій