Я підійшов на дверей і натиснув на дзвінок. За кілька секунд двері відчинив хлопець, що виглядав на років 18:
«Ви з комп’ютерної фірми?»
«Так!» – відповів я.
«Заходьте.»
Комп’ютер стояв на столі в першій же кімнаті.
«Здається, операційна система дуба дала…» - висловив припущення хазяїн.
За годину я зробив роботу, підійшов той хлопець, глянув результат і запитав:
«Скільки з мене?»
«3 години…Тариф 3:1.»
«Так, звісно,» - винувато посміхнувся хлопець, вийняв з кишені тайм-ресівер та, приєднавшись до мого, злив 3 години. Я відчув себе молодшим. А хлопець постарішав на 180 хвилин …
Я вийшов з будинку. Збоку торгувала пресою якась бабця. З кожною проданою газетою вона ставала все молодшою і молодшою… Підійшов тролейбус. Я зайшов.
«Хто не оплатив проїзд? – почув я голос кондуктора і звернення до мене: - Молодий чоловіче. У вас є квиточок?»
«Ні,» - відповів я.
«Оплачуємо. 2:1» - пронизливим голосом сказала кондуктор.
Ще мить, клацання тайм-ресіверами – і я стояв, постарівши на 10 хвилин, а кондукторша ішла собі далі. А я, син заможного бізнесмена, їхав собі далі, поглядаючи час від часу у вікно. За вікнами промайнули знайомі будинки. Моя зупинка.
Я вийшов, трішки пройшов і піднявся по сходах до свого будинку. Відчинив двері, зайшов і зняв куртку.
«Ну, як справи?» - поцікавилась мама.
«Трохи підзаробив,» - відповів я.
Так, я заробив всього трохи часу. Але це найтвердіша і найцінніша одиниця. Хто більше заробляє, той живе вічно. Ну, майже вічно.
«Зайди до батька,» - попросила мама.
Я зайшов до зали. Хлопчак років 10 сидів у кріслі, тримав в зубах сигару і читав газету. Побачивши мене, мовив басом:
«Привіт, сину! Як там?»
«Привіт, тату!» - відповів йому я.
