|
Бувають хвилини коли ти хочеш зостатися наодинці з собою,заглянути в глибинки самого себе,та частіш за все в такі хвилини
котиться їжачок до твого горла і ти стаєш слабким,коли я відчувала таку слабкість Орест знав ,він завжди знав що кращих
ліків ніж поцілунки нема,він цілував мої повіки а вії ставали легкими крильцями метелика,з під яких котились маленькі
горошинки,зволожуючи вуста чоловіка,це не медові ниточки,згодом вони припиняли свій потік,я заспокоювалась та затихала,
та Орест бажав іншого сплеску,на допомогу вустам приєднувались руки,очі,тіло,ще трохи я сперечалась з його руками,та
зупинити Ореста...це просто неможливо,тому я здавалась,вже скоро я відчувала тонкий аромат конюшини,зім'ята трава дарувала нам
останні клаптики свого життя,наші тіла наповнювались бажанням,потроху закипала кров,душа тікала з тіла задихаючись
полум'ям світлини,скидаючи залізні пута відлітала на волю, до янголів,пестливі руки звільняли світлину,зриваючи завіси
з вікон,що заважали вдихнути глибше,глибше,цвіркуни співали коханим пісні,жаби оспівували свої болота,коні не те,що не
сміялись вони не дихали,боячись порушити святе таїнство,а руки чоловіка підіймали мене у небеса,пестячи гаряче тіло,
не минаючи й міліметру тої площі,а розум?що робив розум?Не треба було його будити,бо він солодко спав,та прокинувшись
я не чула його голосу,та нарешті він сказав мені,що не буде мене стримувати,як це він робив завжди,звичайно,це не спальня,
це стайня для коней,та для кохання меж нема,нема зазначеного місця на карті,тоді,тоді я закрила очі і почала розстібати
гудзики на сорочці чоловіка,завмираючи від моїх пальців він п'янів,я теж сп'яніла без вина,перед очима спливали суниці,
о,ці ягоди,ще мить,і,здавалось душі назавжди залишаться з янголами,та в цей момент Орест почав засипати мене травою,коні
почали сміятись,замовкли цвіркуни й жаби,я купалась в траві мов у озері,цікаво як там на тому озері в такий час,мабуть
дуже тихо.Зупиняючи чоловіка поглядом,ніби мені в око попала травинка,я вислизнула мов рибка з рук і втекла,чорнобривчик
з грозою тупали копитами,запрошуючи нас на прогулянку,як же мені хотілось продовження цього дня,чому коли так добре час
летить так швидко?Ще торхи я роздивлялась двір, у темряві він здавався іншим,троянди виблискували місячною росою,деякі
троянди перецвітали,а деякі хилились додолу,стидаючись,що з їх голівки впала остання пелюстка,та було багато нових,вони
були чарівні,Орест запропонував мені чай з троянд,ми вибирали пелюстки,та зібрали їх стільки,що можна було напоїти мій
дитячий садок,ще трохи,поки заварювався чай ми дивились у небо,шукаючи яскраві зірки,-Оресте,у тебе є мрії?-Діано,я
зовсім не вмію мріяти,на роботі я не маю часу на мрії,коли я біля тебе я ні про що не мрію,хоча,інколи мрію,про тебе,
можливо,колись ти навчиш мене мріяти.-Це легко,мій Орестику,я обов'язково тебе навчу,хоча останнім часом я теж не встигаю
за цими мріями,відколи ми переїхали до цього будинку,мої мрії від мене тікають.-Їм просто гаряче біля біля тебе,вони
бояться згоріти,ходімо пити чай.Чай був не дуже приємний на смак,та в хаті так пахло суницями,що я ледь розуміла його
присмак.Закінчувався вихідний день,вірніше він давно вже закінчився,та ми не були стомлені.
Трояндовий двір...Трояндовий чай...Трояндова постіль...Холодна,не дуже комфортна,я згортала пелюстки,боячись поранити їх
своїм тілом,вони так лопають під тобою,мов горіхи,таке враження ніби ти вбиваєш їх,навіть цілунки не відволікли мене від
того відчуття,Квітка!Вона для чого?Щоб жити?Вмерти?Чи щоб її зірвали.Є різні квіти і всі вони живуть і помирають заради
когось,а люди?Для чого вони?Чи можуть вони жити і помирати заради когось,чи зможуть вони ощасливити інших своїм неповторним ароматом?
Подумки я шукала квітку схожу на мене,ромашка?-світла,ніжна,а я буваю жорстокою,троянда?вона має колючки,у мене теж вони є
та якби я була схожа на неї,хіба ж я так ранилась?Ці прекрасні квіти мене зовсім заплутали,та я згадала схід сонця і слова
чоловіка,я зрозуміла,все прекрасне на землі і ці квіти,це для мене,я не квітка,я жінка,трохи шалена,та нічого,і моє
тіло почало вбирати в себе трояндовий сік,справа від мене лежали недоторкані цнотливі пелюстки-Оресте,я хочу щоб твоє
тіло відчуло ці пелюстки,щоб воно випило той сік,вони для тебе.І знову слова,вони мають силу.Повітря наповнювалось п'янкими
ядовитими флюїдами,які ніжно переплітались з ароматом ягід,створюючи калейдоскопне мерегтіння і злиття двох сердець, якими
керувала сліпа пристрасть,боротися з якою нема сенсу,вона все одно перемагала,завжди,це як схід,ніхто не в силах
зупинити його коли промені торкаються землі.Коли губ торкаються губи,коли очі торкаються очей і запалюють в тобі
тисячі вогників,ніхто і ніщо не в змозі зупинити тебе,тоді,тоді янголи повертаються,вони дарують нам крила.
Як спокійно і добре і нічого,що спати ніколи,що чекають справи,через мить,та поки ти під крилом,найдорожчої людини в світі.
Боже! Бережи його крила!
ID:
261766
Рубрика: Проза
дата надходження: 26.05.2011 13:30:40
© дата внесення змiн: 28.05.2011 13:33:37
автор: Ольга Ратинська
Вкажіть причину вашої скарги
|
