Хмари як не нажарт стали хмурими, уже накрапав дощ. Ставало прохолодно. Пожовклі листя падали кружляючи на пожовклу траву. Все було так гарно і чарівно, що навіть холодний дощ не міг завадити милуватися осінньою красою.Було навіть всеодно, що піднявся вітер, бо відчувалась ця гармонія природи.
Цією сірою осінньою вулецею, на якій було пусто і тихо, йшла тримаючи троянду у своїх руках, дівчина. Її одяг, колір якого був надзвичайно чорний, промок та всеодно їй так це личило. Вона випромінювала щастя, її можна зрівняти із світлячком.
Тільки-но зайшовши до свого дому, вона зразу ж побігла до своєї кімнати. Кинула портфель на постіль, зачинила двері, прислонилася спиною до них і опускається тримаючись руками за голову. Потім прошипотіла:
- Невже, невже...не може бути...Я його кохаю! - і вона усміхнулась.
Всю ніч вона прокашляла. Піднялась температура.Вона хотіла поскоріше вихворіти, бо він на неї чекає...чекає.
Минув тиждень. Вона готувалася весь день, щоб вночі знов піти до нього. В 21.00 вона вже сиділа на лавочці біля річки, чекала та минуло вже 3 години, а його нема. Вона знає, що надія помирає остання тому не відпускаю.
Повертаючись додому в 4 ранку вона губилася у своїх думках, вона не знала, що робити далі. Можливо, щось трапилось чи він про неї забув?
Минуло три дні, а вона всеодно ходила по їх містях. Постійно думаючи: де він, що він?
