Підлога більше схожа на піднебесся... навіть коли чиїсь руки тримають тебе мотузком і ти вперше обпікаєшся ненавистю та огидою. Все, що колись здавалось рідним, тепер котиться і осідає на відстані, котра набуває нового сенсу саме на холодному піднебессі. Ти ще не знаєш чим закінчиться це падіння, але не дочекавшись тих, хто почує істерику стиснутого рота, розумієш, що воно буде найстрашнішим спогадом майже дитинства...
А потім минає багато років, а ти все продовжуєш шукати у кожному погляді щось дике і небезпечне... та найдивніше те, що найчастіше тобі це вдається.
Відстань перетворюється на життєву необхідність і груда листів невідомому і майбутньому наче цукрозамінник у горнятку підсолоджує гіркоту часу. Шукаєш в собі сили пробачити тому, хто і не прагне твого пробачення... тому, хто своїми слизькими руками навмисне розчавив шось у зародку. Але в тебе попереду ще сотні відстаней і ти мусиш їх подолати, здійснити спробу видалення цієї грубої картинки для того, щоб знайти себе...
Образне насичення дійсності ліпить з тебе статуетку усміхненої та закоханої в життя істоти... і врешті ти такою стаєш. Час від часу згадуєш піднебесне насилля і замикаєшся в будинку, не торкаючись ногами підлоги, що схожа на небо. Ці спогади виринають найчастіше коли в твою адресу звучать звинувачення у невмінні любити... і ти не можеш не погодитись, згадуючи...
Потім в твоєму житті починають з'являтись ті, на кого ніби чекала з часів піднебесного падіння. Щодня розмовляєш з людиною, котрій колись писала листи, не знаючи про її існування і можеш вже не відчувати себе самотньою, але....підлога більше схожа на піднебесся і часом здається, що ніхто не почує твого крику...
