Нахиливши голову до дверцят,
Обійнявши донечку чи сина,
Ти в авто чекаєш чоловіка,
А зі мною йде моя дружина.
Ти сидиш, замріяно-щаслива,
Я іду – обійнятий і гордий.
Світить ніжно сонце вечорове
На осіннє плетиво природи.
І ніхто, крім нас, не помічає
Снігу, що посипався раптово,
Що, згадавши давню передмову,
Ми удвох читаєм післяслово.
Розвело життя, перемололо
Ті щасливі порухи душі.
Тільки пам’ять проситься на руки,
Мов дитя в заплаканій межі.
Тільки руки рвуться до ромену,
Із сердець вичавлюють вогонь,
Тільки вечір терпко червоніє,
Спогади притиснувши до скронь...
Та обличчя вираз не змінивши,
Заховавши полум’я в повіках,
Я іду з дружиною і сином,
Ти в авто чекаєш чоловіка...
нагадало чудову мелодраму, з не менш чудовою музичною композицією Мишеля Леграна.
Василь Кузан відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Багато музичних композицій співзвучні мені в цьому творі. Але на одному зупинитися не можу. Підходить і Скорик, і Монті, і Штраус... Все залежить від настрою в той день, коли читаєш і слухаєш...
Дякую
