… вчора дівчина з пронизливо синім поглядом говорила зі сцени про самотність, так натхненно й переконано… що людина приходить в цей світ сама, одинока, і йде з нього також одна… "то чого ж сподіваєтеся від життя? – любові, дружби, тепла?.. наприкінці-бо самотність з’їдає все, заповнюючи собою весь часопростір…"
Люди в залі мовчки слухали її, кожен, звичайно, мовчав про своє… чогось на хвильку здалося, що відстань між стінами побільшала до неможливості, і крісла повіддалялися одне від одного, і ніхто не доторкався навіть кінчиками рукавів…
Сьогодні одна… ані слова нікому. Просторий готельний номер. Порожньо на подушці поряд – білосніжна, неприм’ята; лунко у ванній від кількох крапель води… музика – без слів. Мовчу. мабуть, це люди називають самотністю…
Снідаю наодинці – мені тихо, смачно, сонячно… блукаю вулицями: люди не свої, інші, виникають серед перехожих знайомі обличчя, вітер у прогонах вуличок… краде звуки, підтвреджуючи непотрібність слів. Кудлатий рудий пес нудьгує, спираючись на браму… І справді починає здаватися, що звиклий агрегатний стан душі, та й всього навколо – самотність.
Такий собі равликовий панцир, котрий носять на собі усі, минаючи одне одного на вулицях, стоячи у чергах, докурюючи на балконі цигарку, мандруючи і промовляючи молитву…
…Легко, вітряно і сонячно. Майже відчувається на шкірі промінчик… всміхаюся. Незвикло тихо… панцир ніби і є, ніби як усі… та навіщось це не знічує…
Не можна категорично ототожнювати самотність з прокляттям чи щастям – усі ми ходимо по линві, натягнутій між ними. Здавалось би, так може тривати вічно. Наче в невимірюваному залі очікування. Усі ми, без винятку (давайте не лукавити), прагнемо щастя, навіть припинивши вірити, йдемо до нього, власними шляхами через боротьбу, страждання, самоту… бо така наша сутність.
І кожен прямує один, і обирає, і помиляється, падає і піднімається, і все наодинці, несвідомо сподіваючись на шанс отримувати чи подарувати комусь оте тепло і світло, іскорки якого і є мить щастя.
" Усі ми, без винятку (давайте не лукавити), прагнемо щастя, навіть припинивши вірити, йдемо до нього, власними шляхами через боротьбу, страждання, самоту… бо така наша сутність. "
100%...гарно написано...цікаві роздуми...
Рені відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
дякую... якось вилились в ту фразу цілоденні роздуми....)))
