Вони не вміють дихати хвилиною,
Й стрибати у обійми болю й страху.
Лиш перетворюються спогади на Біблію
У їх очах із відчаю відзнакою.
А ти так мало дивишся на сонце
І випромінюєш несказані слова.
І, тонучи у власній порожнечі,
Звикаєш думати, що вічність не твоя.
А я повільно розчияюсь в морі,
Хоч ще не бачу іншх берегів.
Хай віднесе мене брудним прибоєм
Туди, де простір, замість соціальних кіл.
