Вона жила звичайним, стандартно-складним життям. Щодня один і той же маршрут: дім – робота – магазин – дім. Вечеря у порожній квартирі, яку виборола ціною важкої праці на кількох роботах. Телевізор. Самотність, бо нікого не підпускала до себе, навіть сусідку Марту, що давно полишила всі спроби… А згодом намагання заснути, а не тинятися з кімнати в кімнату, поки самій не обридне…
Усе так би й залишалося, якби одного разу… Отже, все з початку.
Якось Вона поверталася після чергового корпоративну (одного з не багатьох, на які все-таки прийшла), що, як завжди, «трохи» затягнувся. Поверталася досить пізно, тому мусила йти пішки. Ні, страшно не було – давно звикла ходити нічними вулицями…
Останній темний провулок у мертвій тиші і подушка. Вона здивувалася: як ніколи хотілося спати!
З-за рогу сусіднього будинку, наче привид, зовсім нечутно виїхала машина. Ще кілька міліметрів і Її б помітили у світлі фар, але чомусь саме зараз спрацював інстинкт, закладений ще в дитинстві. Вона притислася до стіни. Пролунав звук. Здалося, то просто будинки щось тихо сказали один одному, але… Через кілька хвилин жінка відійшла від стіни й уперше в житті пошкодувала, що Її ніхто не проводив… Тепер у Неї є вибір: просто пройти мимо і через кілька хвилин уже спати, загорнувшись у ковдру, чи подивитися, що ж це чорне з’явилося навпроти її під’їзду. Майже відчинила двері, проте звідкись із неймовірної давності виринули спогади.
Вона вчилася у другому класі, коли маму звільнили з, як виявилося, небезпечної роботи бухгалтера. І засудили, тільки не по-справжньому, як вона тоді сказала, - умовно. Проте хіба з таким минулим візьмуть уже на якусь пристойну роботу? Тому мати ледь змогла влаштуватися двірничкою… Звідкись з’явилися плітки, наче вона вбила людину, та довести це не мають змоги.
Довірлива дівчинка розповіла Катерині Олександрівні, класній керівничці їх 2 – Б. «Друзі» підслухали й наступного дня про це дізналася вся школа.
Далі – постійні знущання і відкриття: діти набагато жорстокіші за дорослих. Вона вже ніколи не забуде обличчя кривдників. Особливо Олега, що навіть одного разу вдарив. Удар був не сильний, проте для закоханої по-дитячому Юленьки цього вистачило. Вона не дожидаючись кінця уроків побігла додому. Раптом світ почав обертатися навкруг неї, насправді це просто закрутилася голова, проте відчуття забуття сподобалося. Потім нічого не пам’ятала. Виявляється, що Її однокласники просто стояли круг Неї і сміялися… Сміялися і нічого не робили… Швидку викликала налякана вчителька, що випадково глянула у вікно…
…Спершу проводили обстеження в міській лікарні, згодом – обласна. Лікарі лякали невтішними прогнозами – Юля може померти… Маленька у це просто не вірила. І не дарма. Після тривалої терапії спеціалісти визнали, що це все ж таки вікове, але додали: «Ніяких стресів!» За час, проведений у лікарні всі полюбили дівчинку з великими зеленими очима. Кожна медсестра знала про надзвичайно жорстокий світ, де жила дитина, яка давно вже звикла до труднощів.
Вони вмовили-таки матір поїхати з того міста. Допомогли змінити прізвище. Юленька просто зникла з колишнього дому. Вона вже ніколи після того не згадувала нічого, пов’язаного з другим класом, наче хтось вирізав той період із її життя.
Мати знайшла нову роботу для себе й нову школу для доньки… Вони знайшли нову долю...
Зараз знову чомусь почувалася тою беззахисною дитиною, зацькованою однолітками, проте змогла підійти до сусіднього дому. Там без свідомості лежала людина. Чоловік.
Ні! Тепер вона просто так його не покине! Сама, мабуть, тоді була така ж безпомічна… Інстинктивно перевірила пульс, як це робили у фільмах. Серце ще билося. Набрала 103. Після того, як назвала адресу, диспетчер записав її дані. Вона поклала трубку...
…Уже через 10 хвилин швидка забрала постраждалого. Цікаво, а як довго їхали по Неї?..
Усе скінчилося. Наче крізь сон вона добрела на 6 поверх… Без ліфта… На годиннику 00:17… Подзвонила у двері сусідки… Марта у пухнастих капцях відчинила двері і поглянула так здивовано, наче побачила привида. Уже знову маленька Юленька, а не жорстока і самотня Юлія Василівна, ридала на плечі заспаної жінки. Заснула нічого так і не розповівши… Вранці довга розмова, пояснення, шкільні спогади…
Минув місяць… Тепер у Неї з’явилася подруга. Вони разом поверталися з роботи… Гуляли вечірніми алеями, наче діти… Потім могли годинами підніматися сходами на 6 поверх, зупиняючись на кожній площадці, й згадувати смішні історії… Усі сусіди дивувалися: як можуть дві жінки їхнього віку прикидатися маленькими, а головне навіщо? Але подруги черговий раз обіцяли, що більше не будуть і тиждень їздили ліфтом. А потім знову все з початку…
…Марта захворіла. Юленька вже третій день носила їй ліки від кашлю, бігала в магазин по продукти. Потім ішла до себе і знесилено засинала. Одного дня під дверима квартири на неї чекав чоловік з напрочуд знайомими рисами обличчя. З очей покотилися сльози. Юленька зомліла…
Розплющила очі. Над головою біла стеля рідної квартири і стурбований Олег. Той самий Олег… Стало страшно. Вона повторювала одну фразу: «Не треба… Тільки не треба». Чоловік здивувався:
– Стільки часу пройшло, а ти ще досі мене боїшся?
Вона притиснулась до стінки. Він сів поруч.
– Не бійся, я не заподію тобі лиха. А взагалі-то я прийшов подякувати… Ти мене врятувала. Лікарі казали, ще кілька хвилин і моє життя обірвалося б. Чуєш? Дякую…
Вона дивилась йому в очі й нічого не бачила:
– Як це, врятувала?..
– Це ж ти дзвонила у лікарню? Вони записали твою адресу.
– Чому?..
– Ну, мабуть, ти просто мене не впізнала. Якби ти бачила, що це я, то…
Вона перебила:
– Ні, чому ти мене тоді вдарив? – сказала і не почула свого голосу…
У повітрі повисла нестерпно довга кількасекундна пауза.
– Любив Тебе тоді, не знав, що зробити. Та й зараз, мабуть теж люблю… Я тоді все-таки дізнався куди Ти зникла. Вмовив батьків переїхати, але не знайшов Тебе… Можливо, доля мені допомогла, а зараз, мабуть, карає... Я знаю, за все треба платити…
– Іди…
– Вибач…
– Іди! – вона повернулася до стіни і заснула.
Наступного дня вирішила, що це сон, але на кухні стояв величезний букет ромашок. Їх аромат заполонив квартиру і заважав забути.
У двері подзвонили. Юленька з надією кинулась відчиняти, проте це була Марта. Подруга скоса глянула на квіти:
–Та ні, колеги вчора подарували…
Коли залишилась сама зателефонувала до лікарні… Їй дали номер постраждалого. Звідкись знову повернулася Юлія Володимирівна – жорстока і самотня. Ні, Вона не зателефонує! Жінка знов знесилено упала на ліжко. А далі – забуття.
Її розбудив дзвінок у двері. Придумуючи відмовку від настирливої Марти, неквапливо відчинила. На порозі стояв Він…
Минув рік… Життя колись неприступної Юлії Володимирівни зовсім змінилося. З’явився чоловік, якого Вона любила ще з дитинства… Марта тепер часто пила з ними чай і заздрила, радіючи щастю кращої подруги… Усі любили маленьку тримісячну дівчинку на ім’я Юленька, яка дивилася на світ великими зеленими очима…
я тільки не щодавно відкрив для себе музику цього французького композитора.. просто знаєте у вашій прозі немає лишнього .. все те що потрібно .. ось це зачіпає за душу.. все вчасно і влучно .. я писав більш жорстко .. в мене все було закрашено в більш хмурі краски.. а тут схожі відчуття але слова зовсім інакші.. без перебільшень але пишеш ти талановито..
Нея Легна відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
вона схожа на музику Еріка Саті.. здається проста.. мінімалізм.. але в ній стільки легкості і розуміння простого людського .. немає нічого лишнього .. ніжна та іронічна.. ваш твір схожий на цю музику...
Нея Легна відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
давно хотіла щось подібне написати 
