Написання химерних творів не така вже йлегка справа. Ба навіть дуже не легка, і часом виявляється надто вже нудною і затягнутою. Найважче – пошук сюжету. Звичайно можна безліч разів описувати в різних варіаціях, як якийсь упиряка висмоктує кров з гарної панянки, або ошалілий вовкулак перегризає горлянку випадкового мандрівника, заблукавшого влісі. Проте якщо йти цим шляхом, то скоріш за все або закинеш писати взагалі,або перетворишся на таку-собі Донцову потойбічного світу, яка майже не щотижня годує невибагливого читача новою порцію довгих ікол, гострих пазурів та напівгнилих тіл, яким забажалося потинятись розвалинами секретних лабораторії нацистських вчених. Жоден з цих варіантів мене не влаштовував. Тому переднаписанням нового опусу я міг просидіти перед чистим аркушем ледь не тиждень,або ж і місяць.
Для будь-якого письменника,будь-якого жанру, найголовніше – поштовх, або, як його прийнятоназивати – натхнення. А саме його в ті часи мені не вистачало. Причиною поштовху могло стати будь-що. Наприклад поштовхом до написання *Чорної Чайки*була пісня *Черный корабль* увиконанні легендарного треш-могильного гурту Корозія Металу. Точніше не вся пісня, а лише єдина строка *Лица без глаз и убийство в тумане*. В якусь мить я чітко побачив ці обличчя,уявив як їх зустрічає людина, яка загинула насильницькою смертю, а також тойчорний корабель, який відвозить душі до іншого світу.
Інколи поштовх приходив сам, інколи його треба було знайти, чи підсилити, як це робив РейБредбері в багатосерійному шоу (язик не повертається вжити термін *серіал*)*Театр Рея Бредбері*. На початку кожного випуску ми бачили класика світової фантастики, який спокійно сидить за столом, поклавши пальці на клавіатуру друкарської машинки, і роздивляється в різні боки. Кімната ж, в якій знаходився митець більше нагадувала головоломку, в якій на малюнку зображена купа дрібнихречей, і серед них треба знайти ті, чи інші предмети. Вона була щільнозаставлена різним дрібним непотребом. Це були статуетки, ляльки, фотографії,різні механізми і купа-купа інших речей. Я й досі чудово пам’ятаю слова,сказані батьком всіх марсіан на початку однієї з серій: Я уважно дивлюсь на речі, які оточують мене і зупинивши погляд на якійсь з них роблю її центром сюжету для наступної оповідки.
Ці слова були для менедуже повчальними, і я намагався знаходити такі речі. Проте реакція утворення поштовху занадто складна і непередбачувана, тому час від часу необхідно було додати трошки каталізатору, щоб нарешті суміш з думок, образів, слів почалареагувати між собою.
От так, одного травневого дня я блукав у пошуку такого каталізатора. А чи може щось бути сприятливішим для написання химерного твору, ніж прогулянка цвинтарем? Мабуть може, проте і цей варіант мені цілковито підходив.
Гуляв я вже мабутьдесь з годину, проте жодної свіжої думки не виникало в моїй голові. Зрозумівши,що навряд з сьогоднішнього дня вдасться щось вицідити, я повернув до цвинтарної брами. Але тут моє око вихопило серед сотень надгробків, хрестів і пам’ятників,з вилянилими і припорошеними пилом стрічками і паперовими квітами, свіжу могилу, всіяну сліпучо-білими трояндами. Підійшовши до могили, я одразу ж почавчитати напис на плиті. Під сотнями троянд спочивало тіло двадцятирічної дівчини, яка загинула кілька днів тому. З фото на мене поглядали лагідні сірі очі. Посмішка в дівчини була щира і невимушена, а її пряме русяве волоссяспадало на плечі, наче водоспад на каміння.
Втамувавши свою цікавість я повільно розвернувся, і за декілька хвилин покинув цвинтар.Подальший день розгортався сіро і буденно. Бажання знайти поштовх вивітрилось зголови, і навіть прогулянка цвинтарем майже не залишилась у пам’яті.
Вночі ж я побачивдоволі дивний сон, наче знаходжусь на околиці лісової галявини і дивлюсь на неїз-за дерев. А на галявині спиною до мене стоїть якась дівчина. Раптом біля неїз’явилась не то примара, не то тінь, і за мить огорнула бідолашну, заховавшивід моїх очей. Повся крик, сповнений страху і болю і я кинувся на галявину.Проте запізно, навколо мене небуло нікого, і я самотньо стояв роззираючись на всі боки.
Прокинувшись і декілька разів прокрутивши побачене у мене гайнула думка *Нучим тобі не сюжет для нової оповідки?*. Але зіскочувати з ліжка, тим паче щось писати, бажання не було зовсім. Вже за сніданком я ледь міг пригадати сьогоднішній сон, а до полудня він взагалі покинув мозок, розтанувши серед тисячі іншихслів, картинок і сюжетів.
Наступної ночі сон повторився. Це дуже здивувало мене, бо такого раніше зі мною не траплялось.Цього разу я навіть встиг побачити обличчя дівчини, коли вона на долю секунди обернулася до мене. Переносячи побачене на папір я саме підходив до опису її зовнішності, як олівець завмер у моїх пальцях. Вона була русявою і мала сіріочі. Стіл моєї пам’яті швидко почав гупати нескінченною кількістю шухлядок, і от в одній з них я віднайшов фото побачене мною на могилі з білими трояндами.Схожість була більш ніж вражаючою, і я був впевнений, що бачив у вісні загиблу.Найголовніше в моменти таких *одкровень* не наробити дурниць, і зважено всерозкласти по полицях. Не промайнуло і кількох хвилин, як я мав чітке,обґрунтоване пояснення тому, що трапилось. Просто пам'ять закарбувала побачене фото і відобразила його у сні. Всього на всього, і ніякої містики.
Та містика почаласьчерез декілька днів, коли я знову, вже в третє, побачив сон з галявиною, ізникавшою дівчиною. Якусь незрозуміле відчуття охопило мене. Не довго вагаючисья вдягся, і вийшовши з дому попрямував в бік цвинтаря. По дорозі я знов і знов передивлявся свій сон, намагався віднайти якісь деталі, які не помітив до того,проте без результатно.
Промайнувши браму я,ледь стримуючись, щоб не зірватись на біг, підійшов до її могили. Вона все таксамо лагідно дивилась на мене своїм сірим поглядом, і було неможливо відвести від нього погляд. Не знаю, скільки часу я оттак простояв втупившись у фото на плиті. Годину? Дві? А може лише десять хвилин, проте їх вистачило, щоб увійти уякийсь дивовижний стан, який більше скидався на транс або сомнамбулічний гіпноз.В цьому стані я й повернувся додому.
Цілий день я просидів у своїй кімнаті, вкляклий і нездатний поворухнутись. Не відповідав на дзвінки мобільного, який своїм писклявим голосом розривав тишу, що огортала мене. Коли ж почало сутеніти я підвівся, дістав з шафи свій старий плащ, і не дивлячись на те, що погода на дворі була тепла, загорнувся в нього і вийшов на вулицю. Щосьсильне, наче магніт, тягнуло мене до цвинтаря. Мені конче треба було, хоч намить зазирнути у ті сірі очі, що не давали мені спокою останні дні.
Цвинтарна брама була зачиненою, і мені довелось згаяти добрих пів години, щоб прямуючи вздовж огорожі знайти в ній діру, крізь яку можна було потрапити в це царство спокою.Не дивлячись на темряву, яка швидко накривала своєю ковдрою все навкруги, я без зайвого клопоту знайшов її. Вірніше поклик вів мене до неї. Легке, ледь помітне, зелене сяйво, наче маяк в тумані, підказувало мені дорогу. Підійшовши до могили я відчув, як все моє тіло пробиває тремтіння. Зуби почали цокати від холоду, а пальці рук оніміли. Чоло вкрилось крапельками холодного поту. Це все походило на лихоманку при застуді, та мені було байдуже. Раптом піднявся вітер,і в його шиплячій пісні я виразно почув голос *У місті…*, шепотів він. *Умісті… У місті…*, луною відбивалось в голові. І за мить я чкурнув до огорожі.перестрибнувши її (ніколи б не повірив що здатен на таке), і сповільнивши крокя пішов в сторону будинків.
Холод не на секунду не відпускав мене, все тіло тряслось під плащем, ноги не слухались мене. І раптом,на одній з вулиць я побачив її. Вона йшла легко і повільно. Мабуть поверталасьвід подруги, або з танців. Йшла, і навіть не здогадувалась, що хтось крокує занею. Її русяве волосся трошки погойдувалось при кожному кроці, і ледь торкалосьплечей. Я намагався рухатись обережно, та коли побачив, що її вуха щільно сховані під навушники, пришвидшив крок. Навколо не було жодної душі. Таке відчуття, що місто померло а час зупинився, і що існуємо лише ми вдвох. Коли нас розділяло декілька кроків, до мене долинув аромат її дешевих парфумів, а вуха вловили слабкий скрежіт, який пробивався з під навушників. За мить я простяг до неї руку, і мої холодні, вологі пальці вчепились наче пазурі в її плече. Від несподіванки вона смикнулась і обернулась до мене. Які думки промайнули в неї за ті кілька секунд, я вже ніколи не дізнаюся.
Розглядаючи її скляні сірі очі, я посміхнувся, але вона же не бачила цієї посмішки.
– От тепер у мене є поштовх длянової оповідки – промовив я, і поклав на її завмерлі груди зів’ялу білу троянду, яку машинально взяв з могили.
ID:
295399
Рубрика: Проза
дата надходження: 23.11.2011 14:53:39
© дата внесення змiн: 23.11.2011 14:53:48
автор: Satarialist
Вкажіть причину вашої скарги
|
