Були колись князі
Великі, мудрі і хоробрі.
Вони ще на пустій землі
Побудували Русь, а там свої хороми.
Вони тебе, Україно, любили, захищали
І нові землі тобі здобува…
Але прокляті турки ті, татари!
Усе ж бо знищила татарськая орда…
І ти, не думаючи, пішла,
По тернистому, кривавому шляху.
Шати князівські із себе зняла
Й оділа вишиванку просту.
А потім були козаки,
Славні воїни звитяжні…
Вони прославилися навіки,
Для них ти була мати справжня.
І був Хмельницький, був Сірко.
І був Мазепа, був і Сагайдачний.
Але накинула на шию криваве те ярмо
Твоя, Вкраїно, «сестронька» невдячна…
І знову по тернистому шляху пішла,
Побита горем, скроплена печалем.
Тебе обплюндрували і розділи майже догола.
Малоросія – так тебе назвали…
А далі духом ти зміцніла,
Поприпікала рани часом,
Немов калина навесні розцвіла
І вийшла межи люди із сином Тарасом.
Пливли століття всі туманом вкриті,
Мінялась влада і нова, й стара,
Усі вже мали місце в світі,
А ти все йшла, і йшла, і йшла…
І завжди тебе гнобили тирани,
І з голоду вмирала ти худа,
І сіллю засипали тобі рани,
Але мовчала ти, хвора і сумна…
Проте ти далі йшла…
Тепер вже ті фашисти тебе катували,
Кидали бомби на тебе крадькома,
Й синів твоїх підло вбивали…
Ковтаючи сльози ти ніби дійшла,
Й криваві дні війни вже за плечима..
Але вже влада знов нова,
Червоними прапорами твій шлях заполонила…
І знову сумно йшла полями,
Від тебе віру твою забира,
В волосся квітку полину вплітали,
І ти вмирала з тими, хто вмирав…
Але таки дійшла ти до мети,
І здобула ти волю так жадану,
Й зітхнула радісно, нема біди!
Але біда була ще поруч з нами…
О, Україно! За що ти знов страждаєш?
Ти знову плачеш, знов сумна…
Ти волю здобула, але її не маєш,
Бо знов тебе гнобить проклятая Москва.
Під ноги сиплять цвяхи гострі,
А зверху посипають вірусами.
Вже на тобі лише та шкіра й кості,
Але ти далі заступаєшся за нами.
А ми цього не розуміємо й не знаєм…
Ми забуваєм звичаї народні
І мовою рідною майже не співаєм.
Бо бач є мови кращі й модні.
Живемо добре, та самі себе вбиваєм,
Самі себе у ярма запрягли,
Сумні від того, що ми маєм,
Але змінити щось нема снаги.
Хтось ломить спину і бідує,
У розпачі рахує копійки.
А хтось палаци золоті будує
Й тихцем рахує тисячі «у.є»
Хтось все життя працює ревно,
А в старості не буде хліба мати,
А хтось усе життя прожив непевно,
А в старості піде у депутати.
Терпіти цього вже не сила,
І бунтувати сил уже нема.
Усіх біда перекосила,
Прийшла усюди розпачу зима.
Усе в затишші, плаче Україна,
Але ніхто не чує отого ридання.
В бетоні степ мовчить, зів’яла вже калина,
І линуть тихо лиш Дніпра зітхання.
Терпить ще мужньо Україна,
Та всякому терпінню є свій край.
Штовхають діти рідні її у могилу,
Нема вже болю, лиш журба й печаль…
О, Україно, потерпи ще трохи.
Я знаю, що не можеш вже терпіти.
У тебе є ще патріоти,
Вони тебе ще будуть боронити…
О, Україно, ти не вмерла ще!
Ні слава твоя і не воля.
Терпи, рідненька, ще стерпи усе,
Вже скоро усміхнеться тобі доля!
І зашумлять древлянськії ліси,
І усміхнеться дід Дніпро хрещатий,
І оживуть козацькії шляхи,
І загудять трембітою Карпати!
Проснеться мова наша солов’їна
І заспіває тихо солов’єм..
І ти, Вкраїно, мов суха калина,
Розквітнеш буйно новим кущем.
Й розквітнуть вишиванкою поля,
І пролунає гучно пісня журавлина
За всю історію й за наше майбуття:
«Іще не вмерла Україна!..»
ID:
302022
Рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата надходження: 24.12.2011 15:32:42
© дата внесення змiн: 22.12.2012 18:33:53
автор: Тетяна Хоронжук
Вкажіть причину вашої скарги
|
Браво! У Вас вийшла справжня "Дума про Україну". Монументальний твір! Патріотичний і вражаючий. 
