Захована за масками ця правда непроста,
Дістатися до неї дуже складно
Той пафос «благородний» вже дістав!
Побитий лицемірством… лежиш ти безпорадно…
------------------------------------------------
Тонка межа між соромом й жахіттям,
Проводиться в реальність наче горе
Ховали правду в кожне те століття,
Неначе труп …у темне крові море…
Чому ж її ми так вбивали?
Її сказати так не можна…
Чого зізнатися комусь не мали?
Чому людська натура та…не кожна…
Признаєшся лиш сам собі, доволі тихо…
А іншим? Що,забракло мови?
Не хочеться плекати теє лихо…
Тому і брешеш всім ти знову?
Який ж той сором невблаганний,
Яка ж нудна ця пафосна лиш мить!
Коли і ти, і твоя правда «бездоганні»!
А що?І далі будеш так брехнею жить?
Така оця стіна – холодна…навіть дуже…
І стільки сліз та горя вже ввійшло!
Кому потрібні ці слова, мій друже?
Кому оце прояснення вже в голову прийшло?!
Признатися немає совісті – немає сил,
Сказати в очі те, що мусиш знати
Але тримаєш у собі неначе пил,
тут треба лиш – сталеві нерви мати…
Чому така людська натура іронічна?
Чому людська натура пафосна така?
Тримаєш правду у собі ти вічно,
Рубає серце… та брехня легка…
-----------------------------------------------------
Ну що? Ти стримав іронічну посмішку в душі?
Перетворив в слона ту муху?
А що? Признатися мені в вірші,
Чи вистачить тобі такого духу?...
