***
Зустрілися: почубились за коси!
Летіло пір’я біле до землі,
А на щоках хололи ніжні роси,
Губились у розхристаній імлі...
Ті ж дві уперто рвали покривало
Незграбно-сірих вайлуватих хмар.
І кожен напирав, що: мало, мало!
Моє це, я ж бо нині тута цар!
Зорів мороз і потирав зап’ястя,
Та й сонце між ваганнями висот:
Піде нарешті? Чи таки удасться
Вчепитися обіруч до щедрот?
І лиш надвечір врешті розійшлися:
Зима-зимою, рано ще весні...
Останній промінь теплий застудився,
Примарою розтанув в далині...
(15.2.12)
досить сучасна картинка вималювалася, актуальна...
Ті ж дві уперто рвали покривало
Незграбно-сірих вайлуватих хмар.
І кожен напирав, що: мало, мало!
цілком зримо... особливо Мороз, який, дивлячись на ту тяганину, потирає лишень зап"ястя... не втручається... а то й його візьмуть за коси, аж пір"я полетить...
По своєму у Вас Стрітення вийшло...
Ті зустрічі і ті прощання.
Надії ті і Сподівання
Хіба не правда те
Що з вечора й до рання
Воно таке просте й святе
Оце людське страждання
Нам дане Богом із Весною
Щоб десь оТам зустрітися з собою!
Таки ще рано весні панувати,зима не відступає...Так гарно і образно передала цю одвічну суперечку весняно-зимову-браво,Лесю! Добряче ж вони почубились,що аж пір'я летіло!