І знову все по колу…знову я сиджу на підлозі біля свічки…знову випалюю маленьке сердечко на руці…с-с-с…пече…ні не рука…цей біль від вогню не зрівняється ні на секунду з тим болем який зараз у мене в душі.
Я закохалась. Вперше, так наївно і так по-дитячому. Одні б сказали: «Це ж прекрасно». Так, але для інших, для мене ні. Вже ні. Я сліпо довірилась серцю…хоча мій розум благав і молив слухати лише його…а я не послухалась…я надіялась, що я нарешті буду щаслива і забуду про всі ті страждання, які були до цього. Але я не можу сказати, що я не була щасливою. Була. Знаєте, я ніколи не могла і подумати, що моє життя так зміниться лише за один місяць. Цей місяць був такий насичений, я ще ніколи не переживала таких емоцій та відчуттів. У ньому було все: сміх і сльози, пристрасть і ніжність, довіра і ревнивість, біль і кохання…Якби мене запитали: «Як би я хотіла прожити цей місяць?». Я б відповіла: « Так само. Я б не змінила нічого».
Кажуть,що кохання не має. Є. Є. І навіть ті люди,що доказують протилежне, знають, що є. Просто воно причинило їм багато болю і вони хочуть забути про його існування. Але кохання існує. Якби його не було, ми б також не існували.
Я скусала губи до крові. Не боляче. І присмак крові вже не бридкий. Біль заглушив все. Я не відчуваю, як б’ється моє серце. Зупинилось? Ні іде…тук-тук-тук…в одну секунду тихо і спокійно, в іншу – вже стрімко і безупинно…
В колонках теж лунає біль. Пісні, ніби кусочки з серця вирвані. І ніби кожна писалась про твоє життя, про твою історію. Я завжди слухаю її одну в такі моменти, дякую їй за те, що коли нікого нема, є вона та її музика.
Вже немає сил, нінащо. Вже не кричу, не б’юсь в істериці. Голосу нема і мови теж. Залишилось лише одне - мовчати. Навіть немає сил, щоб витерти сльози. А вони все стікають по щоках, цей потік не зупинити. Я згадую мамині слова. Вона казала, що не потрібно боятись сліз, сльози-це не слабість. Сльози означають, що ти ще живий і що ти ще можеш щось відчувати. Зі слізьми виходить біль і стає легше. Не на довго, але легше.
У таких емоціях я просиділа весь вечір. Мої очі були вологі і червоні. А щоки - мокрі, ніби я прийшла з вулиці, а там був дощ. Я потихеньку сходила з розуму. Мій світ, який я так довго будувала-рушився. Думки гонилися у моїй голові, туди-сюди. І змінювались зі швидкістю світла. Згодом все перемішалось і вже нічого не було ясно. Світ реальності і світ думок згодом стали одним цілим, і межі вже не було. Вона зникла. Так і я поступово згасала, як та свічка, що стояла на столі.
Кохання приносить як найприємніші відчуття, так і найболючіші, та так влаштований цей світ і не можливо регулювати потік кохання в серце чи навпаки... Є сльози радості і сльози болю, який приносить безмежний життєвий досвід, який в подальшому не привиде до тих самих граблів... Оцінюй кожну ситуацію і роби висновки, вони і приведуть тебе до твого щастя... Успіху і кохання... твій Котик...
Сумно.Вірю. Прикро...Але ж місяць цей був!! Він збагатив тебе,а не спустошив.Це головне.Це прекрасно.Отже,поплачемо і будемо жити далі.І дай нам Бог. Тримайся,дочко.
Катерина Пташка відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
А я й живу.І може навіть трішки дивно,але з ним поряд тільки і живу.І вже не місяць, а вже 5.
Тримайся,дочко.
