Не знав я,як цей вірш писати,
але ж,як легко уявляти
героїв,дійство все у сні!
Весь день у голові крутилась,
історія одна красива,
про двох найкращих друзів,милих,
яких дурниця розлучила...
...
Марі помалу підійшла,
до того дерева стаого,
й тихенько сльози пролила.
В руках тримаючи кулочник,
який Золі подарувала.
А ось,як все це починалось...
Якось зустрілись рано-вранці,
Золя й Марі- малі засранці.
Весь час разом вони гуляли,
в біді завжи допомагали.
Чудово в них життя складалось,
вони рсли,їм все вдавалось.
Разом за дубом доглядали,
й частенько там відпочивали.
І якось вирішив Золя
подарувати щось Марі,
тому пішов до дуба того,
і серце вистругав на ньому.
Вона була така щаслива,
коли побачила це диво,
яке її так душу гріло,
й охолонуть не дало.
Марі собі якось згадала,
що два кулона вдома мала,
які чудово виглядали,
і форму серця разом мали.
Тому,моменту не чекавши,
кулончики у руку взявши
Золі побігла дарувать.
Побачила,з ним привіталась
і цей кулончик Золі дала,
Подякував Марі він щиро,
його на шию одягнув.
Вони росли,роки минали,
в Марі сипатії з'являлись.
Вона була така вродлива,
здавалось,що це просто диво!
В Золі токого не було,
не був багатий він на вроду,
і не статурним дуже був,
зате душа була відкрита,
і чиста и світла,мов хрусталь.
До дерева вона водила,
всіх підлабузників своїх.
І з ними там водяру пила,
а,деколи,ще й і курила!
Золя не міг цього терпіти,
Марі не хтіла з ним ходити,
бо не занадто він крутий,
як для таких чудових дів!
І вже ця дружба в ній погасла,
він вже нудним їй здавався,
хоч так про неї піклувався,
а відпустити сам не міг.
Якось,побачив він під дубом,
як хтось цілує Марі в губи.
Золя всю волю у кулак зібравши,
не витримав й пішов туди.
Він всіх пророзганявши,
з Марі один лишивсь.
Хотів багато їй сказати,
але соромився й не зміг.
Зате,Марі йому сказала:
"Все,досить,іди від мене назавжди,
роби собі,Золя,що хочеш,
але мене не зви сюди!
Ти все моє життя руйнуєш,
чому ж ти інших не пильнуєш,
а лиш до мене прив'язавсь?"
Він відповісти так й не зміг.
На други день Золі не стало,
він просто зник,
а Марі шукала,
його вже в місті не було.
Вона так й "вибач" не сказала,
весь день Марі одна гуляла,
сльоза по щічці їй текла,
й Золю забути не дала...
Через багато років...
Зістарів дуб,кора товстіла,
а серце так й не зачіпило,
як свіженьке воно було,
про давню дружду згадку мало.
Ось жіночка іде старенька,
із паличкою вже бідненька
до лавочки під деревцем старим,
осіннім листяком покритий.
Але на неї так й не сіла,
стояла там малесенька могила,
яка покрита листям дуба вже була.
Вона легенько підішла,
табличку з іменем протерла,
а там написано було:
"Малий Золя - Велика любов"
Повіяв вітер і скотилась
сльоза малесенька у жінки,
і лиш хитався над його потретом
блискучий золотий кулон.
Марі його так шкода стало,
і тихо так вона сказала:
"Пробач,я так тебе люблю..."
І знову окотилася сльоза.
Повіяв вітер,листя шелестало,
і тихо щось на вушко прошептало:
"Я вже пробачив,
і дуже довго тут тебе чекав,
на дубі серце це оберігав."
...
Обпало листя,холод вдарив,
тихенько в парку,
лиш дзенькають кулони гарні.
Він не сумує там один,
із ним кохана,назавжди...
by Little man
ID:
324744
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 24.03.2012 21:57:52
© дата внесення змiн: 24.03.2012 21:58:32
автор: Little man
Вкажіть причину вашої скарги
|
Але для читабельності трошки коротші вірші пиши 
