Я не писатиму тобі віршів, якщо читаючи їх, ти простягатимеш руки вгору, мов маріонетка ( чи правильніше "маріонет"), збочена (-ий) моїми римами. Я не кликатиму тебе в свої обійми, знаючи, що востаннє ти міцно тулився до стіни вагонного купе, яке трутили до Львова.
Буде образливо, якщо Львів закохається у тебе швидше.
Буде моторошно, якщо я взагалі не любитиму тебе, хоча це скоріш звучить сюрреально.
А якщо я полюблю Львів, Львів - тебе, а ти - мене, то хто ж буде зайвим тут, зараз, в цю хвилину, коли я потайки ховаю в собі бажання зрадити тобі саме з містом Лева?
Ти кардинально зміниш думку. Скажеш, що я повія і моє призначення - примерзати порваними колготами до зимового тротуару якогось задрипаного провінційного містечка.
Мабуть, тобі весело перед сном уявляти цю трагікомедію. Але знаєш, ти в дечому все-таки правий. Правий настільки, що я гублюся, де право, де ліво.
Львів уже був у мені.
А ти досі вагаєшся.
Докурюєш останню сигарету на балконі, роздумуючи над тим, чи потрібна я тобі взагалі, якщо є Львів?
І тієї ночі ти навіть краєм вуха не можеш почути, як моторошно гудить потяг, що везе мене на край цього збоченого світу.
Дарма ти не признався вчора, що ладен покинути Львів заради мене.
Зворотній потяг скасували...