Заховала мрії глибше до ранця, зверху прикрила одягом і ще обірваним шматком неба. Обірвала його вчора, коли стало душно і необхідно було вдихнути хоч щось - хоч небо. Вечір сидів в кутку і допивав свою каву - в ту каву вона вже домішувала своє безсоння і своє бажання втечі, але вечір пив так, наче то був найчистіший напій у світі. Свічі відбивались в дзеркалі. Свічі нагадували гарячі квіти. Квіти були й на стелі, і навіть на шибках. І на скронях її обличчя. Тільки на скронях квіти розсипались в світлі плями з відтінками рожевого, багряного і блакитного. Так, неначе синці налились кольоровою кров ́ю...
Заховавши мрії, одягла ранець на плечі. Та знову він занадто важкий... І тягне плечі донизу, до землі, до тепло-зеленої трави-підлоги... А вгорі крила. Десь там, де ніколи не досягають нелітаючі люди. Крила живуть своїм життям і не допомагають особам з важкими ранцями, наповненими власними мріями.
Вмостившись у кутку, на тому самому місці, де ще недавно сидів вечір, вона гріється об порожню чашку з-під кави. Запах білого змішався з запахом наболілої ейфорії, а втомлені від ударів правди очі блукають десь за скляними бар ́єрами, шукаючи то свободи, то обіймів... Замовкли скрипки, заплакали стрілки годинників, загасли свічі. Лише квіти не
в ́януть. Ті, що на скронях...
