Так тісно жити в цьому світі ,
Так пусто і нестримно,
Сльоза скотилась по моїй щоці, і серце голосом німим заговорило.
Невже ще довго жити і боятись, очікувать, вмирать по днях,
Дивитися, проте не вбачати світлину майбуття?
На це питання відповість не кожен, та істину знайти - спроможний,
Відчути дискомфорт німой душі, утоплена в безодні пустоти.
Не заздрити комусь ми зможем лиш тоді,
Коли цивілізація ідіотських дум "помре" в реаліях породжених та скривджених доріг.
Коли суспільство стане серце дарувати, низьким укліном свою родину прославляти, тоді й настане мирна чаша на Землі, а ми... А ми покінчемо з тим німим монологом душі.