Одного разу насвітанні
в прозоро-світле чисте вбрання
весна вдягнула ранок свій,
прекрасно це вдалося їй.
Радість несла вона в подолі,
тепла і сонечка доволі.
Пальчиком тихо поманила
усіх птахів й вони на крилах
вернулись з вирію усі.
Срібло блистіло у росі,
коли промінчики тепленькі
травинки гладили легенько.
Той ранок особливий був,
він ніжно землю огорнув
легеньким вітерцем весняним,
ніжненько у віконце глянув.
В очах його чиста блакить,
журалик на плечі сидить.
А вся сутана світло-ясна
розшита квітами прекрасно.
Босоніж ранок крокував,
аж раптом полудень настав.
В пору обідню всі травинки
згубили ранішні сріблинки.
Бо полудень сонцю багато
промінчиків звелів віддати.
І простягла природа ручки,
а промінь золоту каблучку
на кожну віточку вдягав
І квіточками гаптував
усе живе, що із землі
пробило паростки малі.
Надвечір сонце заlрімало,
в кишеню промені сховало.
Вже землю обійняв за плечі
спокійний, тихий, ніжний вечір.
В кожне віконце зазирнув
і мило тихо позіхнув.
Йому на зміну мов німа
мовчала нічка крадькома.
Очима-зорями дивилась,
аби ніщо не розбудило
весняний сон у пору тиху.
і не пускала в нього лихо.
