Поздоровте мене! Це може здатись доволі дивним і незвичним, та я незабобонна людина. Так, я не вірю в ту всю дурню. І ні, не тому що церква забороняє вірити. Просто не вірю. А моя історія буде маленька і сподіваюсь що трішки цікава.
Отож, все розпочалось одного ранку. Він починався доволі вдало, якщо не рахувати трьох чорних котів, що перетнули мені дорогу, дві драбини, під якими я мав щастя пройти, півбанки розсипаної солі та те, що я піднявся з ліжка з лівої ноги.
Першою в університеті була лекція. О, так… Лекція, мати б її за ногу… Ні, я нічого не маю проти лекцій, просто предмет не надто з тих, що мені подобаються. Отож, лекція почалась доволі вдало, якщо не рахувати того, що ще на початку моя ручка внаслідок невдалого маніпулювання опинилась десь під іншими рядами. Звісно, дістати її я б не зміг якби навіть захотів. Тому довелось провести невеличке соціологічне опитування сусідніх восьми місць на предмет наявності запасної ручки. Результати виявились невтішними – ручки ні в кого не було, так як кожен сподівався, що в когось на сусідніх партах вона буде.
Зітхнув я мабуть тоді надто голосно, бо мешканці сусідніх двох рядів повернулись у мій бік, на задній парті почувся чийсь дурний сміх, а викладач поглянув на мене, ніби хотів спитати «Що за нах?». У бліцопитуванні «Що сталось?», «Голівка не бо-бо?», «Що смішного?» я отримав нуль балів, що, мабуть, порадувало викладача і решту публіки.
Друга пара почалась краще, оскільки і просто тому, що пара друга, і тому що предмет мені більше подобається, і тому що практична, і тому що я знайшов під партами свою ручку-емігранта, яку успішно депортував у сумку.
Власне, хорошим був лише початок… поки не зайшла викладачка. Хоча ні. Тоді ще також було непогано, як і тоді, коли вона почала давати завдання. Власне завдання нескладне було – написати програму… бла-бла-бла…бла-бла-бла… Я вмостився у кріслі (респект тим, хто поставив крісла, а не стільці) і приготувався щоб творити. Запуск середовища… Кілька рядків коду. Рука тягнеться до кнопки компіляції… і комп’ютер весело перезавантажується. Кількість матюків, які тоді проскочили тоді у моїй голові мабуть більша ніж всі, які пролунали з моїх вуст за минулий тиждень. Хоча, мабуть набагато більша, бо все-таки частина не втрималася у мене в голові і сусідні дві парти почули моє сердите сичання і кілька зовсім негарних і не літературних слів.
Ну, як кажуть наші східні сусіди, перший млинець – то капець. Спробуємо ще раз. Запускаємо, пишемо код. Так! Зберегти треба. А потім і відкомпілюємо… Я потягнувся до кнопки збереження – комп’ютер знову радісно мені підморгнув і пішов на перезавантаження. Я зі злості гепнув з усієї сили по парті. Попав по пальцях другу, який нахилився до мого комп’ютера. Він заволав на піваудиторії і в трьох словах розповів мені все, що про мене думає.
На щастя комп’ютер завантажився і друг так і не почув що я хотів сказати йому у відповідь. Я завантажив середовище, швиденько написав код і тільки потягнувся до кнопки збереження, як той самий друг скрикнув «Стій!». Я зупинився і повернув голову до товариша. Той вказував на моє коліно. Я перевів погляд на друга, потім на коліно, потім знов на друга, потім на коліно… Воно майже торкалось кнопки перезапуску комп’ютера. Так он чого перезавантажувалось все… Я трошки посунувся, успішно зберіг роботу, скомпілював і запустив. Мій радісний “YES!” почуло піваудиторії.
Коротше кажучи, до чого це я кажу? Забобони – це все дурня. Чим більше віриш, тим більше всякого й буде. Щоб мені трясця як брешу. Тьху-тьху-тьху! Стук-стук-стук!
ID:
343153
Рубрика: Проза
дата надходження: 10.06.2012 22:00:46
© дата внесення змiн: 10.06.2012 22:00:46
автор: William Mirovich
Вкажіть причину вашої скарги
|
