- Він мене током шарахнув, - прошепотів Ігор. – Я його торкнувся, а він мене як вдарить током. Я думав, що дуба дам…
- Дурня якась, - сказав Жека. – Ми не могли померти. Ми ж молоді…
- Тепер ми вічно молоді… - буркнув я.
- Та не той світ це… - захитав головою Паша. – Точно не він. Якось не схоже все.
- А ти там був? – сказав Ігор.
- Тобто? – не зрозумів Павло.
- Ти ж не був на тому світі, щоб порівнювати чи схожий. – Хіба ні?
- Ну, не був. І що?
- І нічого. Звідки ж ти можеш знати чи так це?
Євгеній безсило сів на ліжко:
- Ти правий. Можливо... Можливо, ми таки померли...
- Ні. Ми живі. І нам треба тікати звідси! - скрикнув Паша. - Тікати поки не пізно.
- І що робитимемо? - мовив я.
- Чекати. Я скажу коли...
І ми почали чекати... Знаєте, час така змінна величина. Коли не треба — летить як стріла. А коли треба щоб швидко минув — повзе повільно як равлик...
Хтозна чи було б нам легше чекати, якби був годинник. Хтозна. З одного боку начебто і знаєш скільки минуло. А з іншого тоді час іде ще повільніше... Бо ти бачиш як він іде. Бачиш як він проходить повз. Як протікає між пальцями. Як переходить з майбутнього в теперішнє, а з теперішнього в минуле.
Я встав і пройшовся трохи.
- Скільки ще нам тут лежати? - запитав Ігор наче у когось, а насправді у самого себе.
- Хтозна, - відповів я.
- Хлопці, ви вірите тому чолов’язі в білому? - подав голос Паша.
- Так, - кивнув я.
- Ні, - захитав головою Євгеній.
- Вірю, - прошепотів Ігор.
- А я не довіряю... - мовив Павло і піднявся зі свого місця. - Підозрілий він якийсь. Жене він... Брехня якась. Ми не могли отруїтись горілкою. Ми ж небагато випили. Хіба ні?
- Хтозна, - відповів я. - Я не пам’ятаю скільки ми випили.
- Ну, по дві точно, - сказав Жека. - Дві точно пам’ятаю.
- А потім? - повернувся я до нього.
- Не знаю, - відповів той. - Не пам’ятаю.
- Я теж, - мовив Ігор.
- Паршиво, - підсумував Павло. - Виходить ми хтозна скільки випили... Отже, могли й отруїтися... Чисто теоретично.
- А насправді? - посміхнувся я.
- Чорт його знає.
Десь поруч почулися кроки.
Ми схопились зі своїх місць. Піднявся шматок стінки і у кімнаті з’явилась прибиральниця з відром, шваброю і ганчіркою.
- Пора!! - вигукнув Павло і кинувся у прохід, з якого вийшла прибиральниця.
Ми кинулися за ним.
- Чорт! - вигукнув Паша. - Трясця!!
Виходу не було. 2-метровий коридор — і така ж стіна. Така ж біла, висока і без дверей.
- А звідки ж вона тут узялась? - вигукнув Євгеній і вдарив кулаком по стінці.
- Обшукайте тут усе! Тут має бути щось... - вигукнув Павло.
Ми всі попадали на підлогу і почали пильно обдивлятись стіни, шукаючи хоч щось, що допоможе нам вийти.
Але нічого не було.
- Прибиральниця! - вигукнув Ігор. - Вона має знати!!
Ми кинулися назад. Кімната була порожньою. Прибиральниці не було...
- Як?? – скрикнув Ігор. – Як це?? Де вона? Де?
- Куди ж вона поділась? – промимрив я і окинув поглядом кімнату.
- Ну не через стіну ж вона вийшла? – пхикнув Павло.
Жека присів і обхопив голову руками. Я безсило опустився на підлогу поруч:
- Дурня якась. Маразм…
- В нас тут дах поїде, - просичав Ігор і сів біля нас. – Сядь, Паша… Не маячи. Нам треба перепочити і подумати.
Павло сів поруч з нами. Ігор почухав скроні, але нічого так і не сказав.
- І скільки ми будемо чекати? – запитав я чи то у хлопців, чи то у стін, чи то у самого себе. – І на що чекати?
- Скільки прийдеться… - відповів Паша. – Якщо ми тут, то нас швидше за все викрали. А оскільки викрали, то значить будуть просити викуп в рідних… А отже нам нема чого боятися… А отже…
Тут він замовк. Всі ми дивилися прямо на Павла.
- Що? – мовив він. – Чого дивитесь?
- Викрали? – перепитав Ігор. – Думаєш? Думаєш, за нас хтось буде платити викуп?
- Хіба ні?
- Дуже сумніваюсь, що буде… - мовив я. – Згадайте себе… Згадайте як ми поводились…
Хлопці опустили очі.
- Ми постійно пили горілку! – продовжив я. – Ми постійно напивались вщент. Ми постійно пропадали десь. А хоч хтось з вас за останній рік хоч раз поздоровив батьків з днем народження? Або з іншим святом?
- Ні… - видихнув Євген.
- Про що я й кажу… - осміхнувся я і піднявся з підлоги. – Ми останнім часом взагалі вели себе як остання сволота… Ми… Коли хтось із вас востаннє був вдома в батьків? Або розмовляв з ними?
- Давно, - тихо сказав Ігор.
- Дуже давно… - прошепотів Павло.
- От бачите, - підсумував я. – І думаєте, рідні після цього захочуть платити за нас викуп?
Всі мовчали.
- Кого я дурю? – махнув я рукою. – Звісно, захочуть… Звісно… Ми ж їхні діти. Трясця. Мені так соромно буде дивитися їм в очі…
- Ага… - кивнув Ігор. – І мені. Блін… Обіцяю, якщо ми не померли і якщо виберусь звідси, то в першу чергу поїду до батьків… Гадом буду…
- Я теж, - кивнув Павло.
- І я, - мовив Євген.
