Були вільні ми й щасливі,
Та минав свободи хміль.
В морі сутички зрадливі,
Та й не в них то наша ціль.
Усміхнулася нам доля,
Та задуматись нам слід,
Що би часом наша воля
Не принесла нових бід.
Де подітися нам в морі?
Що робити з кораблем?
В цьому замкнутому колі,
Де притулок ми знайдем?
Розуміли,що на судні,
Нам потрібний керівник,
Та ніхто ж то у неволі
Керувати і не звик.
Довго радились,кричали,
Та й зійшлися на мені.
Порішили й не вмовляли.
Буде так й ніяких ні.
Була в мене перевага-
Навігацію я знав.
Була молодість й відвага.
Духом все ж я підупав.
Тільки ж виліз із халепи,
Та в халепу знову вскок.
Марно,братці,дер пащеку-
Погодився,та й замовк.
Було ще питань доволі.
Де подітися нам в морі?
До яких йти берегів,
Щоб минути ворогів?
Як поставитись до турків,
Що залишились в живих.
Щоб не ставить їм рахунків,
Та позбутися все ж їх.
Так кричали ми до ранку,
Я ж одне у них просив,
Щоб дали мені турчанку.
Всі згодились. Я й ожив.
Йшли ми курсом на Колхіду.
Більше ж нікуди іти.
Ладні йти й навколо світу,
До завітньої мети.
Бог не гнівався на нас-
Добру нам післав погоду.
Всяк робив свою роботу,
То ж і біг швиденько час.
Було нас не меньше сотні,
То ж знайшлися серед нас,
До вітрил майстри пригодні,
Були й ті,хто знав компАс.
У лаштунках був порядок,
Я не тратив марно слів.
Зброї був у нас достаток.
Бракувало лиш харчів.
Тому й гнали ми по морю,
Не шкодуючи вітрил.
Мали ми жадану волю.
Нам вона додала крил.
Турчанка,що не знала волі,
Життю раділа від душі.
Палкі подяки слала долі,
За те,що спекалась паші.
Вона немов би підросла,
А може сукня в тому винна.
Вона чарівною була,
Тепер сіяла,мов перлина.
Тепер усе її єство
Жадало щирої любові,
Мабуть кохання божество,
Було при ній напоготові.
Щасливі були ми безмежно.
Вогонь кохання нас падив,
Та купідон,всеиж обережно,
У храм любові нас увів.
Світились щастям очі милі.
Усмішка бавила уста,
А я п`янів й не чувсь на силі.
В своїх очах я виростав.
Не проклинав тепер я долю,
За те,що був її рабом.
Вона вернула мені волю
І щастя дала нам обом.
Однак від долі не втечеш.
Не довго нам вона всміхалась.
Здавалося немає в морі меж,
-Ескадра турків звідкись взялась.
Чотири грізних кораблі,
На веслах йшли на нас півколом.
Чотири-сили не малі,
А ми ледь сунули,під вітром кволим.
Важка чекала нас година.
Не було змоги нам втікти.
Вітрил обвисла парусина.
В нерівний бій довелося іти.
Ми відчайдушно готувались.
Припали хлопці до гармат.
Помалу боком повертались.
Тулилися,немов до брата брат.
Ми дали залп в галеру ближню,
Та не розвіявся ще дим,
Почули ми як ядра свищуть
І грім страшний і полум`я за ним.
Опам`ятався я в воді,
Та борт був поряд і канати.
І ми,мов водяні щурі,
На корабель почали вилізати.
Страшне спустошення на нім
Зустріло нас і гори трупів.
І над страхіттям цим усім,
Почули ми знайомий гуркіт.
Веселе хлопання вітрил,
В які потрапив свіжий вітер.
І лебідь наш,у піні крил,
Побіг по морю,мов підбитий.
І турки били ще по нам,
Та цього ми вже не боялись.
Над ними навітб насміхались,
Та раптом погляд мій погас.
Неначе серце зупинилось.
Уста закрила німота.
Любов моя до щогли притулилась,
В очах її застигла сліпота.
Моя турчанка. Боже милий!
Чому вона,скажи чому?
Чим же вона так завинила?
Німий свій запит слав йому.
Та Бог мовчав,та й що казати,
Хіба не турків це вина?
Дай мені сили покарати
За це,мій Боже,їх сповна.
З тих пір я,братці, став піратом,
І нищив турок,скільки міг.
Усяк їх ворог,був для мене братом,
Аж поки зовсім занеміг.
Я вдячний Богові одначе,
За ту любов і за красу.
І хоч душа моя уже не плаче,
Та все ж у ній я їх несу.
ID:
346170
Рубрика: Поезія, Поема
дата надходження: 25.06.2012 14:44:13
© дата внесення змiн: 25.06.2012 14:44:13
автор: Павлусик-Кузмяк Олег Мико
Вкажіть причину вашої скарги
|
