ЧАСТИНА І
Попіл Вічності розвіяно вітрами...
У руках моїх лишилась тільки мить;
Мить з Тобою, мить любові до безтями,
Коли у грудях так пресолодко щемить.
Що є з того, що попіл той уже не воскресити,
Що є з того, що більш нема куди іти:
В Твоїх очах останню мить зустріти,
Й в Твоїх очах знов Вічність віднайти.
У пам’яті моїй вкарбовані навіки
Ті милі, тихі, теплі очі – очі ЖІНКИ.
Дивлюсь у них і бачу Твою душу.
Вони так манять з них напитися роси,
До них так близько вже...та подих перевести мушу,
Бо знемагаю від Твоєї я краси.
В Бутті своїм нічого я не посідаю,
Й для мене завжди благим даром була Ти,
Найбільшим з тих усіх, які я маю,
Цінніший за котрий мені ніколи не знайти.
ЧАСТИНА ІІ
“In vino veritas” лунає з уст Премудрих
Із дня на день усе для нових поколінь.
Та скільки трактувань до них уже було облудних,
І скільки згинуло життів задля пустих стремлінь.
Чимало вин щоденно споживають люди,
Гадаючи, що істину побачать через пляшки дно.
Та вірю – у моїм житті ніколи так не буде,
Для мене, мила, Ти – навік моє вино!
Ти те вино, в якому істину знаходжу,
І неймовірне щастя, радість й благодатний хміль.
Ковток Тебе – і все мені під силу, все я можу!
Зціляєш Ти душі моєї всяку неміч й біль.
Не розділяю я душі твоєї й тіла.
Для мене Ти є цілим, Ти – одно.
Напевно, Ти б сама цього хотіла.
Пізнай тепер що значить – “Ти моє вино!”
Душа Твоя – вина того є солод,
А хміль його – то тіло Твоє. Лиш би їх відчуть,
Вони єства мого нестримний згасять голод,
Вони росою благодатною на мене упадуть.
І пити душу Твою я ніколи не втомлюся,
Не стане Вічності мені побути з нею сам на сам.
У ній я з трепетом любов’ю розіллюся,
У ній себе всього Тобі віддам.
А тіло Твоє...Наче сонцем ним палюся!
О, знала б Ти...воно так манить й водночас пече.
Та вірю, лиш устами я до нього доторкнуся,
Воно для мене молоком і медом потече.
Байдуже все мені, лиш Ти би була поряд,
Себе навіки радо в Тобі загублю.
Лиш крок назустріч, тільки ствердний погляд,
І я вина Твого з любов’ю пригублю.
Прости мені, що вже не зупинюся,
Прости, що випити захочу все до дна.
Втопившись в Тобі, все ж живим я залишуся,
Тобою не боюсь напитися сповна.
Бо з тою спрагою боротися не можу,
Що душу мою й тіло пройняла.
Її лише тоді я переможу,
Коли би ти зі мною щедрою була.
О, молю! Дай напитися Тобою!
Подай же ласку моїй стомленій душі!
Врятуй мене від самоти, врятуй від болю,
У щедрості Своїй себе усю для мене залиши!
Прости, що хоч зумів я й Вічність вже прожити,
Тебе, кохана, все ж навчився тільки пити...
Любов тримати більш не маю сили,
Її усю назавжди забирай.
Усе, чого без слів мене просила,
Візьми тепер. Любове, прошу, подаруй Їй Рай.
ЧАСТИНА ІІІ
Любов сховати в собі не зумієм –
Замало душ їй наших, мало наших тіл.
Вона безодню всю наповнити воліє,
Страшний і пресвятий її престіл.
І не шкодуй пустить її. Не треба.
Вона є завжди вільною. Нехай собі летить.
Їй мало місця в нас, їй хочеться до неба,
Вона собою світ цей хоче запалить.
Серцями ми з Тобою Вічність відгоріли,
Безодню запалити нам любов благословить
Тим полум’ям, що наші душі пережити вміли
За мить одну...чи Вічність, Вічність...а чи мить.
І хай горять у тому полум’ї планети,
Зірки, галактики і разом з ними час.
Нехай...колись про це напишуть ще поети,
Колись вони згадають і про нас.
Нехай, коли знайдеться в них натхнення,
Нехай, коли знайдуться в них слова.
Хто ж в позачассі був – пізнав благословення,
Бо де любов – там слів й поетів вже нема.
Ти не лякайся й не дивуйся цьому, мила,
Що простір зник й кудись подівся час:
Нам стало тісно в Вічності, й вона нас відпустила,
Такий любов всевладна дала їй наказ.
Любов бо знає всі незвідані простори,
Чужі для неї пута, що скували ум людський,
Злітає вище понад всі ангельські хори,
А наша мудрість – то для неї прах земський.
О, мила, не дивуйся й не гадай що буде,
А мить Буття цього чарівного лови –
Любов ще нам не раз покаже дивні чуда.
О, простір й час, – над нами більш не владні ви!
Цілую ніжні руки Твої вдячними устами,
За те, що я в очах Твоїх пізнав найбільше з див:
Насправді вічні ми, з любові повними серцями,
А Вічність вічна лиш для тих, хто не любив...
І знову попіл Вічності розвіяно вітрами,
І знов в моїх руках лишилась тільки мить...
Та, що з тобою, та, що з любов’ю до нестями,
Та, коли в грудях так пресолодко щемить...
P.S.
Якщо, Читачу, закортить дізнатись Вам
Про кого ця історія чуттєва,
“Як звуть його?” спитайте, відповім – “Адам”
“Ну а її?” – Її звичайно ж – Єва.
Якщо Вам видасться, що то приверзлось мені в сні
Й не схоже то все ані трохи на людське життя,
Тоді простіть великодушно Ви мені
Оте моє “На перших сторінках Буття”.
ID:
346575
Рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата надходження: 27.06.2012 00:23:58
© дата внесення змiн: 27.06.2012 00:30:07
автор: LembergSohn
Вкажіть причину вашої скарги
|
щиро дякую 
