я стояв одиноко під зорями
чарівними, як очі її,
розійшлися ми своїми долями,
по півсвіту лишивши собі.
півжиття вже провели в незнанні
про отруту, що в жилах тече,
про отруту, що в щирім коханні
до нестями болюче пече.
вона пахла квітками акацій,
ніжна була, немов білий цвіт,
у відлуннях бурхливих овацій
торувала дорогу у світ.
і кружляла в захоплення танці,
й дарувала усмішки свої,
найвельможніші щастя обранці
замахнулись на волю її.
раптом трапився я на дорозі,
зруйнував в’юнке плетиво мрій,
покотились тоді чисті сльози
з-під осяйного марева вій.
все летіло в той час шкереберть:
вчинки, дії, мільйони, нулі, -
нещасливих подій круговерть
затягнула й убила в собі.
магма в серці у мене шкварчить -
не сховатись від болю ніде,
не забути ніколи ту мить,
як померло у ній все живе.
зірве вітер всі маски з лиця,
лишить кожному справжню лиш суть,
більш коханню немає життя,
а минуле, проте, не забуть.
