Я лежала у ліжку, підібгавши коліна до грудей. У палаті було холодно, за вікном йшов тихий дощ, ніч тяглася нескінченно.
Та раптом почулися голоси, ввімкнули світло і ввезли на каталці стареньку бабусю, прикриту простирадлом.
- Якщо вмре, покличеш , - мовила медсестра та, грюкнувши дверима, вийшла.
Мені, шістнадцятилітній, лякливо було дивитися у блідаво-жовте, виснажене, покраєне зморшками й болем обличчя. Затамувавши подих прислухалася: дихає, чи ні, і з острахом чекала ще ні разу не баченої смерті.
Почувся тихій стогін, бабця відкрила очі і ледь чутно прошепотіла :”Пити”. Я взяла ложку, обмотала її бинтом і змазала знекровлені губи.
- Доню, тихенько мовила вона, - мабуть мені вже недовго лишилося...
Запала тиша, лише дощ за вікном ледь шелестів.
- Гріх на мені, - мовила трохи окрепшим голосом, - а священника ніде взяти. Послухай хоть ти, доню. Ще мені лише п’ятнадцятий рочок минув, як поїхали мій батько на ярмарок і там у шинку здибались з чоловіком з іншого села. Мабуть, не одну чарчину випили, аж поки вияснили, що в одного є син, а у другого – донька.
Ось так мене і просватали... А восени і заміж віддали... Відгуляли весілля.
_- Запали світло-_ це були перші слова, що я почула від свого чоловіка, коли залишили нас самих...
Та світла любові в його серці я запалити не змогла, бо давно вже кохався він з іншою. Не хватило характеру противитися батькові, то й одружився зо мною, як каменем у воду пішов...
Пити почав, а як нап’ється, то бив мене смертним боєм, виганяв і зимою босою
на сніг з малими діточками. Трійко їх у мене: дві донечки та синочок. Не жалів він і діточок. Якби не діти, я б руки на себе наклала, так гірко мені жилося. Доброго слова від нього й не почула, а як же годила йому, як годила.
Одного разу, коли ночувала з дітьми у стіжку сіна, відморозив мій синочок мізинчика на ніжці. . Скільки бога просила, молила, щоб чоловік над дітьми зжалився, не знущався, та все марно.
Не витримало моє серце і прокинулась у ньому зненависть. Зайшла я в хату, де він хропів п’янючий, зв’язала йому руки й ноги, крепко зв’язала, та він і не прокидався, все хропів...
Взяла сокиру, думаю, відрубаю падлюці голову, хай хоч діти світа божого побачать, чого мають гинути разом зо мною...
Замахнулась, а він очі відкрив та й дивиться на мене.
- Ти, чого, - питає.
-Вбити тебе хочу, - кажу, - не можу дивитися, як ти діточок зі світу зводиш.
Та відчуваю, що ноги як приросли до полу.
- Закрий очі, - прошу, - закрий . Він мовчить, лише дивиться на мене й дивиться.
Заплакав меншенький у колисці, й ніби прокинулась я. Зняла хустку з голови, перехрестила чоловіка, накрила йому обличчя, замахнулася сокирою, а вдарити не можу, все очі його бачу. Що ж це таке, думаю, Він мене все життя катує, знущається наді мною і дітьми, а я не можу...
Спересердя ляснула його долонею по обличчю. Сіла, плачу, вся тремчу, почала його розв’язувати, хустку з обличчя зняла, а він мовчить і тільки дивиться . І погляд якийсь скляний.
Поки я його розв’язала, він вже й холонути почав.
- -Не хотіла я його вбивати, а вбила. Гріх на мені, - шепотіли, холонучи, бабусині вуста.
За вікном йшов дощ. Я сиділа в палаті одна й гірко-гірко плакала.29.11.98 р. Вбивця
Я лежала у ліжку, підібгавши коліна до грудей. У палаті було холодно, за вікном йшов тихий дощ, ніч тяглася нескінченно.
Та раптом почулися голоси, ввімкнули світло і ввезли на каталці стареньку бабусю, прикриту простирадлом.
- Якщо вмре, покличеш , - мовила медсестра і, грюкнувши дверима, вийшла.
Мені, шістнадцятилітній, лякливо було дивитися у блідаво-жовте, виснажене, покраєне зморшками й болем обличчя. Затамувавши подих прислухалася: дихає, чи ні, і з острахом чекала ще ні разу не баченої смерті.
Почувся тихій стогін, бабця відкрила очі і ледь чутно прошепотіла :”Пити”. Я взяла ложку, обмотала її бинтом і змазала знекровлені губи.
- Доню, тихенько мовила вона, - мабуть мені вже недовго лишилося...
Запала тиша, лише дощ за вікном ледь шелестів.
- Гріх на мені, - мовила трохи окрепшим голосом, - а священника ніде взяти. Послухай хоть ти, доню. Ще мені лише п’ятнадцятий рочок минув, як поїхали мій батько на ярмарок і там у шинку здибались з чоловіком з іншого села. Мабуть, не одну чарчину випили, аж поки вияснили, що в одного є син, а у другого – донька.
Ось так мене і просватали... А восени і заміж віддали... Відгуляли весілля.
_- Запали світло-_ це були перші слова, що я почула від свого чоловіка, коли залишили нас самих...
Та світла любові в його серці я запалити не змогла, бо давно вже кохався він з іншою. Не хватило характеру противитися батькові, то й одружився зо мною, як каменем у воду пішов...
Пити почав, а як нап’ється, то бив мене смертним боєм, виганяв і зимою босою
на сніг з малими діточками. Трійко їх у мене: дві донечки та синочок. Не жалів він і діточок. Якби не діти, я б руки на себе наклала, так гірко мені жилося. Доброго слова від нього й не почула, а як же годила йому, як годила.
Одного разу, коли ночувала з дітьми у стіжку сіна, відморозив мій синочок мізинчика на ніжці. . Скільки бога просила, молила, щоб чоловік над дітьми зжалився, не знущався, та все марно.
Не витримало моє серце і прокинулась у ньому зненависть. Зайшла я в хату, де він хропів п’янючий, зв’язала йому руки й ноги, крепко зв’язала, та він і не прокидався, все хропів...
Взяла сокиру, думаю, відрубаю падлюці голову, хай хоч діти світа божого побачать, чого мають гинути разом зо мною...
Замахнулась, а він очі відкрив та й дивиться на мене.
- Ти, чого, - питає.
-Вбити тебе хочу, - кажу, - не можу дивитися, як ти діточок зі світу зводиш.
Та відчуваю, що ноги як приросли до полу.
- Закрий очі, - прошу, - закрий . Він мовчить, лише дивиться на мене й дивиться.
Заплакав меншенький у колисці, й ніби прокинулась я. Зняла хустку з голови, перехрестила чоловіка, накрила йому обличчя, замахнулася сокирою, а вдарити не можу, все очі його бачу. Що ж це таке, думаю, Він мене все життя катує, знущається наді мною і дітьми, а я не можу...
Спересердя ляснула його долонею по обличчю. Сіла, плачу, вся тремчу, почала його розв’язувати, хустку з обличчя зняла, а він мовчить і тільки дивиться . І погляд якийсь скляний.
Поки я його розв’язала, він вже й холонути почав.
- -Не хотіла я його вбивати, а вбила. Гріх на мені, - шепотіли, холонучи, бабусині вуста.
За вікном йшов дощ. Я сиділа в палаті одна й гірко-гірко плакала.
ID:
349756
Рубрика: Проза
дата надходження: 12.07.2012 02:11:49
© дата внесення змiн: 12.07.2012 02:11:49
автор: Раїса Кириченко
Вкажіть причину вашої скарги
|
