Стоїть солдат і руку в небо простягає, Немов би просить і благає У неба щастя на землі І щоб ніколи не було війни. Стоїть той пам’ятник не рік, не два, Минає літо, осінь і зима, А квіти там лежать щодня І вічне полум’я пала. Як згадка про страшну війну, Людину, що забрала, не одну. Червоні гвоздики, троянди, тюльпани, Неначе то кров із солдатської рани. Солдате, я звертаюся до тебе, Ти вірив у прозоре і безхмарне небо, Своє життя за нас ти всіх віддав, Щоб кожний з нас і знав, і пам’ятав Про ті страшні й тяжкі роки, Коли ще наші прадіди й діди Боролись за свою країну, За світлу і щасливу днину. І вклонимось тепер ми низько Під тим похмурим обеліском Всім тим солдатам і народу, Що в сорок п’ятім принесли свободу. © Віра Дутчак, 2003 р.
ID: 356886 Рубрика: Поезія, Громадянська лірика дата надходження: 12.08.2012 15:57:19 © дата внесення змiн: 12.05.2015 08:20:17 автор: Віра Дутчак
Проект ініційовано у 2002 р. київським поетом Євгеном Юхницею Правила щодо cookie