Я бачила Франковий сон.
Я бачила,як люди погибали.
Як кров'ю,потом і життям
для нас свободу здобували.
І здобули.
А ми живемо вільно нині,
забувши про їх дар.
І віддаємо московщині,
Державу,склавши на алтар.
І ми забули своїх предків,
які за волю кров пролили.
Якби нас бачили сьогодні,
то вбили б те,що породили.
Ну,як могли забути ми,
яку ціну за це сплатили?
Невже,такими,як тепер,
свобода й воля нас зробили?
Невже життя людське
ніщо для нас не означає?
Невже не маєш почуття,
коли за тебе хтось вмирає?
Чому старань зовсім нема,
щоб відродитися цілком,
не підкорятись москалям,
не буть їм ще одним ціпком?
Вони і так достатньо мають
земель в своїх ногах.
Навіщо їм іще і наша,
зі смаком волі на губах?
Невже,щоб полюбити свою землю,
нам треба втратить її знов.
А потім знов щоби вернути
свого народу лити кров?
Нумо,ж браття,розбудімо
ту любов,що спить в серцях!
Не лишаймо Україну
погибать в чужих руках!
