Викидати на папір душу і ніби легше стає. Відкриватись комусь зовсім чужому, далекому...не тому, що слабкий. Просто кіпить. Так нестерпно. Здається все так спокійно, здається минуло, здається переболіло.. а ні. Просто чекало потрібної миті, щоб вийти назовні бурхливим потоком думок і капризною істерикою. Ти болиш....Десь всередині. В кожній думці і далеко поза нею. А я лікувалась. Чесно. Я намагалась, а потім зрозуміла, що мені подобається бути хворою. Подобається страждати, подобається зривати себе посеред ночі, подобається марити, подобається мучитись новими порціями старих образ, подобається відтворювати з пам"яті до болю потрібні дотики та погляди, подобається травитись наївними надіями. Хоча...Не те щоб подобається. Просто по-іншому я не хочу, не можу. Я застрягла десь між щасливим минулим і пустим сьогоденням. Дні перетворились в календарні цифри. А спогади - наркотик, що розмальовує сіру, безглузду, примітивну реальність та змушує робити кволі та незграбні кроки вперед..туди... в майбутнє. До дідька майбутнє! Навіщо воно? Скажи. Чому? Чому воно мені так огидне? Все, що в мене є..це шматочки минулого. Складаю кожного дня докупи. Бережу, плекаю. Нікому не віддам. Шматочки з життям...шматочки з тобою. Розчиняюсь в них, віддаюсь їм повністю, існую в них.
- так точніше.
