В будинку ходили так тихо (За мотивами А. Ахматової)
Бесшумно ходили по дому,
Не ждали уже ничего.
Меня привели к больному,
И я не узнала его.
Он сказал: " Теперь слава Богу" -
И ещё задумчивей стал.
"Давно мне пора в дорогу,
Я только тебя поджидал.
Так меня ты в бреду тревожишь,
Все слова твои берегу.
Скажи:ты простить не можешь?"
И я сказала: "Могу".
Казалось, стены сияли
От пола до потолка.
На шёлковом одеяле
Сухая лежала рука.
А закинутый профиль хищный
Стал так страшно тяжёл и груб,
И было дыханья не слышно
У искусанных тёмных губ.
Но вдруг последняя сила
В синих глазах ожила:
"Хорошо, что ты отпустила,
Не всегда ты доброй была".
И стало лицо моложе,
Я опять узнала его
И сказала:"Господи Боже,
Прими раба твоего".
_ *_
В будинку ходили так тихо,
Вже нІчого більше чекать.
Мене привели. О, лихо!
Його не змогла упізнать.
Сказав він:" Тепер, слава Богу",-
І ще більш задумливим став, -
Давно вже пора в дорогу,
Я тільки на тебе чекав.
Ти, як мАрю, мене тривожиш,
Бережу твоЇ всі слова.
Пробачить, скажи, не можеш?"
Промовила: "Можу я".
Здавалось стіни сіяли
Від стелі, вниз, до кінця.
На шовковім укривалі
Лежала сухенька рука.
А закинутий профіль хижий
І важким, і грубішим став,
І дИхання стало тихішим,
ЗапеклИся темні вуста.
Та раптом втрачена сила
В синіх очах ожила:
"Так гарно, що ти відпустила,
Ти не зАвжди дОбра була".
І стало лице молодшим,
Я впізнала знову його
І сказала:"Господи Боже,
Прийми раба твойого".